На старості років отаке собі зробила, що й розказати – засміють. Кажуть, що баба кохання захотіла і тепер має на свою голову. Якби ж я була знала, що так все вийде, то хіба б я таке робила?
Почалося все ще в школі – кохалися ми з Олегом і вірили, що зможемо пронести це почуття крізь відстань і час.
Олег вмів залицятися – і квіти принесе, і вірші декламує, і так гарно говорить, що аж серденько тріпоче. Життя я прожила. А такого красномовного хлопця не зустрічала.
Олег вирішив податися в військове училище в іншу область, а я залишилася навчатися в місцевому вузі.
Звичайно, що ми поклялися чекати один на одного і бути вірними довіку.
Я часто йому писала, а він мені – все відкритки та вірші, радість читати і ще помилки старанно замазував квіточками, щоб не було видно.
Чекала я на нього рік і другий, але студентське життя все одно закрутить і завертить. Почав до мене залицятися один хлопець і так наполегливо, що я не витримала і вирішила піти на кілька побачень.
Проте, кількома побаченнями не обійшлося і я незчулася, як вже була при надії.
Володимир був такій новині дуже радий і сказав, що сама доля хоче нас поєднати. Батьки мої були не проти, хоч мама й здивувалася, що це не Олег, але вже є, як є.
Ми відгуляли скромне весілля і через якийсь час переїхали в іншу область, де чоловік мав скерування на роботу.
Володимир виявився чудовим сім’янином – скоро у нас була і власна квартира, і машина. Він вмів заробити гроші і все вкладав в родину. Далі задумав придбати будинок за містом і сам в ньому зробив ремонт.
– Я так відпочиваю, – говорив він мені, коли я просила поїхати кудись відпочити на море.
У нас двоє діток, які зараз вже дорослі, але Володимир не дочекався онуків – пішов дуже рано, йому лише п’ятдесят три виповнилося, а вже нема кому милуватися видом з нашого вікна.
Я вирішила, що переїду жити на дачу і там в селі й працюватиму вчителькою.
І, знаєте, все йшло наче добре, поки працювала, але потім вже настала пенсія і все – самотність почала мене гнітити.
Якби ще я виросла в тому селі, то може б не так тяжко це переносила, а так нікого близького, ніякої подруги, нікого.
Не дивно, що я страшенно зраділа, коли наші вирішили зібратися на святкування 45-річчя з дня закінчення школи. Так захотілося всіх побачити, розпитати, пригадати всі події, сумні й веселі.
Та й, може, Олег приїде…
Олег справді приїхав і серце моє так само стиснулося, як і колись – він дивився на мене тими ж очима. Він мене обняв, як колись і каже:
– Ну, що, зраднице, як твої справи?
Я й розказала, що вдова і діти дорослі, у яких своє життя, обмінялися телефонами і весь вечір просиділи разом та протанцювали.
Я ніби ті сорок п’ять років скинула – така була щаслива.
На наступний день він прислав мені квіти і зателефонував аби знову зустрітися. Я погодилася, вся прихорошилася і полетіла на зустріч першому коханню.
– Вероніко, ти сама, я сам, давай хоч на старості будемо разом. Що скажеш? Продавай свою хату і гайда до моєї господинею бути?
Я зашарілася, мов дівчинка і сказала, що подумаю. Але, що тут думати? Звичайно так!
Продала я хату і гроші розділила між дітьми, а сама поїхала до Олега. Виявилося, що я вже відвикла від того аби догоджати чоловікові – так не приготувала, так не поставила, так ви попрасувала…
Олег рідко говорив «дякую» зате дуже часто роздавав команди…
Знаєте, якби я мала куди вернутися, то я вже б була дома через місяць такого життя.
То не був мій романтичний Олег, а був якийсь прискіпливий вояка, який наказував і чекав бездоганно виконаної роботи.
Через рік він мені вказав на двері!
– Вероніко, я думав. Що жити з тобою буде по-іншому. Це не життя.
І ось я з торбами від однієї дитини та до другої ходжу, бо надовго ніхто мене тримати не хоче. Господи, як згадаю свою хатку. Свої квіти перед ворітьми – серце стискається. І ніхто мене не зрозуміє…
Фото Ярослава Романюка.
