Останні роки життя бабуся була слабкою. В неї почалися розлади з пам’яттю. Тому нам частенько приходилось спостерігати за нею, щоб вона ніде не заблукала.
Мама з татом працювали, а мамин брат, тобто мій дядько Вадим, не захотів доглядати за мамою. А от його дружина, тітка Анастасія, взагалі запропонувала відвести її у будинок для пенсіонерів.
Я пішла у відпустку по догляду за дитиною і тому мені довелося дивитися за бабусею. Ми з чоловіком переїхали жити до неї, щоб було комфортніше нам усім.
Бабуся, ще при доброму здоров’ї, була дуже розумною жінкою. Квартиру вона відразу переоформила на мене. А задля того, щоб з нею нічого не трапилося, вона залишила частинку квартири у своїй власності.
Бабусине здоров’я погіршилося, коли доньці прийшов час іти в садок. Через цю ситуацію я не змогла вийти на роботу. За нею потрібен був нагляд, більший ніж за дитиною.
Одного разу її додому привели тітка з дядьком. Вони розповіли, що вона прийшла до них додому і написала заповіт. Але я не стала звертати на це уваги. Тітка Настя давно поклала око на квартиру бабусі. Вона мріяла подарувати її своєму старшому синові Дмитрові. Але ніхто не хотів квартири у комплекті зі старенькою свекрухою.
Бабусі не стало з нами. Прийшов час оформляти спадок. Мама відмовилася від своєї половинки, яку бабуся залишила собі. А от дядечко, навпаки – свою половинку не став втрачати. Він її все ж оформив.
Через півроку до нас у двері подзвонили. На порозі стояло сімейство дядька Вадима. Тітка Настя посунула мене з дороги і занесла валізи сина.
– Ось, Дмитрику, тепер ти будеш жити тут. Частинка у тата твого є, так що почувай себе як вдома. Ти проходь, не соромся. В яку кімнату? Ой, що це я. Проходь у ту, яка тобі сподобається! Скоро тут все буде твоїм! Іди, синочку. А я поки з господинею пораджусь.
Моєму здивуванню не було меж. Частина дядька була одна сота квартири, а вона тут почала розпоряджатися.
Тітонька підійшла до мене і почала сунути мені під ніс якусь книжечку. На котрій було щось нерозбірливо написано.
– Ось, подивись на бабусин заповіт. Так, він не у нотаріуса завірений. Але ти що не вшануєш останньої волі бабусі? Дівчинка ти чесна, вчиниш по справедливості. Тут написано, що квартирка Дмитрику залишається, а тобі – книжкова шафа і швейна машинка. Так що давайте, збирайтеся потихеньку. – повідомляла мені дружина дядька.
Непроханих гостей чоловік ввічливо попросив піти. Ми з ним, тим часом, з’їздили до спеціалістів і написали заяву про викуп тієї дядькової частини. Повернувшись додому ми побачили дядечка з речами. Нам довелося викликати спеціальні служби, аби звільнити наш дім від сторонніх. Але вони все одно не змогли нічого вдіяти. Дядько з сім’єю мав усі права на перебування у квартирі, хай і на малесенькій її частці.
Чотири місяці тривав розподіл кімнати. Тітка навіть намагалася здати той мізер, яким вони володіли за законом, мешканцям нашого будинку. Тому у нашій квартирі був постійний безлад.
Тітонька, навіть погодинно намагалась здати частку материного житла, але знову нічого не вийшло, зате під нашими дверима завжди стояв хтось, кого ми мали впустити, бо у нашому домі є частинка, яка нам не належить.
Три роки тривало усе те. Зрештою, родичі таки здались і продали нам ту свою часточку. Чесно! Якби знала через що доведеться пройти і з бабусею і з ріднею, ніколи б не погодилась доглядати за старенькою. Хоча? Вона ж тоді і не потрібна була нікому.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка ілюстративна – pexels.
