fbpx

Пройшло двадцять років і чоловік став у мене на порозі, не думала я, що все там у нього так закінчиться, адже він вірив, що проживе все життя з коханою.

– Заходь, – сказала я і впустила його в наш дім, – Обідати будеш?

– Так, дякую.

Чоловік наминав мій суп з фрикадельками, а я дивилася на нього так, наче не було між нами цих двадцять років, він просто пішов на роботу і прийшов.

Так, зі мною сталася банальна історія – чоловік в сорок років закохався. Саме закохався, розумієте, не інтрижка заради підвищення его, а щире почуття, яке його захопило.

Я не знала, що робити мені і чекала, адже у нас двоє дітей, спільна квартира, машина, а тут така халепа. А ще я його кохала, всі роки пронесла це почуття до нього і ні разу не засумнівалася в його порядності щодо мене. Двоє дітей ми виростили і вони вже були студентами, живи й радій, а тут таке…

Бачила, що чоловік сам не може вирішити, як вчинити правильно, але він одного дня таки наважився:

– Маріє, я полюбив. Вибач. Але не можу нічого з собою зробити, не можу її забути, а тебе теж не хочу водити за ніс, бо це буде несправедливо, ти на таке не заслуговуєш. Я залишаю тобі квартиру, дітям буду допомагати з оплатою навчання, але я йду.

– Як скажеш, – прошепотіла я.

Склала його речі у валізи і він пішов. Чоловік все оформив офіційно, квартира залишилася за мною, дітям він справді допомагав, бо вони вчилися і треба на все гроші.

А я? Я жила, як в тумані. Спочатку переконала себе, що то якийсь сон і я от-от прокинуся, далі вирішила теж знайти щастя, але мені нічого не вдавалося, бо всі ті чоловіки були не моїv Мироном. Так нікого путнього й не зустріла, жила і жила. Діти одружилися і вже онуків маю двійко, ними й живу і віддаю себе їм.

І ось тепер Мирон вдома і я не знаю, що ж сталося, адже наче вони непогано жили з тією жінкою.

– Ти на довго чи як?, – вирішила таки спитати.

– Якщо приймеш, то на довго. Я би хотів назавжди.

Він так і не пояснював, що ж сталося, а я не лізла з розпитуваннями. Він перевіз свої речі до вітальні і ми жили наче сусіди. Діти зраділи поверненню тата і він почав так само багато уваги приділяти онукам, адже не робив цього роки, був таким собі весільним дідусем на дні народження і все.

Потроху він оживав і якось мені каже:

– Слухай, а давай купимо будинок в селі, ще трохи часу і будемо правнуків мати.

– А на які гроші? У мене одна пенсія.

– Я маю квартиру від спільного шлюбу.

– А дружину куди дієш, – спитала я.

– Нема її вже, Маріє, кілька років як нема і я просто місця собі не знаходив. Думав, що й моє життя скінчилося, думав, що це через те, що я з тобою так вчинив і мене настигла відплата.

Він говорив і говорив… Виявляється, вони кілька років боролися за її життя, все перепробували і кінець був прогнозованим. Жінка попросила його аби він вернувся до мене.

– Ти попробуй, Мироне, а як вона тебе пробачить і все у вас буде добре, то я буду лиш щаслива з того. Вона хороша людина і може зрозуміє.

Я не свята і багато думала про цю жінку поганого, адже через неї я втратила коханого. Але як подивитися на ситуацію з такого боку, що ми обидві кохали його, дуже сильно і що такого, що він вибрав її?

Ми знову одружилися і купили дачу, більшу частину року проводимо там, нас відвідують діти і онуки і я дуже тому рада, якби я тоді закрила перед Мироном двері, то я б це все втратила, хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page