Віра і Денис купили нову машину. Кілька років збирали гроші. Багато в чому собі відмовляли, продавали урожай вирощений на дачі, підробляли.
У них була мрія одна на двох: купити хороший автомобіль, щоб вирушити в подорож. Вони мріяли про це з того ж дня, коли у них було весілля. І купили!
У гаражі поруч з стареньким жигулем з’явився сріблястий красень. Денис ходив навколо, оглядав, обережно торкався, задоволено піднімав руки, а Віра сиділа на пасажирському сидінні і подумки переносилася туди, де вони мріяли побувати.
Маршрут був складений давно. Розраховані витрати на бензин. Придбане необхідне спорядження. Вони навіть розподілили обов’язки.
Денис — водій. На ньому — дорога і вся технічна частина. Він не тільки проклав маршрут. Але і з’ясував, де знаходяться заправки, кемпінги. Продумав покроково їхній шлях, врахував усі зупинки на заправку і ночівлю.
Віра ж склала повний список закладів, де вони будуть снідати, обідати і вечеряти. Вона розвідала, де і що готують, склала меню для кожного прийому їжі.
Пара хотіла не просто подорожувати, але й харчуватися з урахуванням місцевої кухні. А ще жінка дізналася про те, які цікаві місця, зустрічатимуться їм по дорозі: що цікавого можна буде побачити, де сфотографуватися, куди сходити. Як бачите вони були у повній готовності.
Доньці і зятеві вони нічого не розповідали про свої плану бо це тільки їхня мрія. Навіщо дітей зайвий раз турбувати…
Літо закінчувалося. Залишалося закінчити деякі справи на дачі і можна вирушати в дорогу.
І ось останній день в дачному сезоні. Все відключили, сховали, закрили. Завантажили банки з консервацією, яблука, моркву і вирушили додому.
До міста було всього 20 кілометрів. Настрій у них був піднесений. Денис тихо наспівував, а Віра сиділа зі щасливою посмішкою поруч.
У якийсь момент його пісня обірвалася. Чоловік міцно вчепився в кермо і по інерції натиснув на гальма. Автомобіль різько зупинився.
Віру кинуло вперед, ремінь безпеки здавив руку. Денис навалився на рульове колесо. Жінка кілька хвилин не ворушилася, а потім кинулася до чоловіка. Він не відповідав.
Вона не розуміла, що сталося. Набрала швидку. Дістала воду. Намочила хустку і намагалася якось допомогти.
Коли медики приїхали уже було запізно — Дениса не стало. Щось там говорили… Розповідали… Приїхала поліція. Дочка з зятем… Ставили питання…. Співчували… Дочка плакала…
А Віра так і сиділа на пасажирському сидінні. Застигла… Скам’яніла… Тільки дивилася затуманеними очима, як вивозили чоловіка. Її Дениса.
Що було потім — вона погано пам’ятала! Виконувала якісь автоматичні дії. Як робот. Йшла, куди вели. Сідала, де треба. Кивала головою при необхідності. Виконувала хатні справи. І не зронила жодної сльозинки. Її не було — просто бездушне тіло існувала в чотирьох стінах.
Так пройшли 9 днів, потім сорок, а згодом і три місяці. Дочка приходила. Приносила продукти. Намагалася розрадити матір, допомогти їй.
А в той день несподівано запитала: «Мамо, а чия машина стоїть у нас в гаражі?» «Дениско ку…», — почала було говорити Віра. Тут в одну мить перед нею промайнули картинками, усі події…
Купівля автомобіля, Денисова радість, його гучні вигуки. Стало важко дихати. Очі наповнилися сльозами, які полилися струмком. Вона майже не чула питань дочки: «Тато купив? Коли? Чому, я не знаю? За які гроші? Навіщо вона вам?»
Питання слідували одне за іншим, але відповісти Віра не могла — вона плакала. Голосно, навзрид, з кожною хвилиною усвідомлюючи, що не побачить більше його посмішки, не почує його голосу, не відчує тепло його рук. Вона проплакала день і майже всю ніч. Заснула під ранок. А прокинувшись, зрозуміла, що треба жити далі. Без нього. Не так… Найважче.
З настанням весни Віра вирушила на дачу. Може, за звичкою, а може, не хотіла кидати те, що вони робили роками. Але скоріше, хотіла зайняти себе чимось. У рюкзаку Дениса (вона не чіпала його з того дня) побачила знайому папку. Темно синю… З їхньою мрією… Відкрила. Серце застукало в шаленому ритмі, а потім стислося і затихло.
«Яка тепер мрія! Немає мрії!» — вона закрила папку. Хотіла сховати її якнайдалі, але чомусь поклала в сумку.
До дачі доїхала електричкою. Зять обіцяв возити, коли забирав їх сріблястого красеня. Тепер не встигає — у нього багато справ. Віра не ображалася. Вона розуміла, що у молодих своє життя. А автомобіль? Нехай буде у них. Їй тепер — ні до чого.
Увечері жінка згадала про папку. Знову заглянула туди …
Ні ні. Не потрібно ворушити те, що викликає біль. Вона зачинила її.
А на наступний день — знову! Не втрималась. Почала гортати… А потім читати написане Денисом. І ввечері наступного дня… Так щовечора.
Читала, переглядала, вивчала. Вірі ставало спокійніше і навіть радісно від того, що вона поверталася в ті дні… Їй здавалося, що він поруч, і вони знову разом планують свою подорож.
До кінця літа жінка помітно повеселішала. Тепер вона зрозуміла, що робити. Повернувшись до міста, відразу записалася на курси водіїв. І не на якісь там…, а курси екстримальної їзди. Рушати в далеку подорож наодинці — це вам не жарти. Ну, звичайно ж, молодий інструктор поставився скептично до своєї підопічної.
А Віра і оком не моргнула. Мов старанна школярка, вчилася керувати автомобілем. І їй все вдалося!!! Жінка таки отримала водійське посвідчення!
В один з вечорів вона прийшла до будинку доньки. Автомобіль стояв на стоянці біля під’їзду. Віра підійшла, з ніжністю подивилася на автомобіль. Такий рідний … Побачила легкі подряпини. Співчутливо провела, по них рукою.
Зателефонувала доньці, вийти до неї з ключами і документами на машину.
Вона перевірила документи, взяла ключі. Сіла в автомобіль на місце водія, Обережно доторкнулася до керма. Запустила двигун, поклала руку на важіль передач. І на очах у здивованих доньки і зятя виїхала з двору. А через три дні перетнула кордон і опинилася в тій країні, яка в їхньому з Денисом маршруті була першою.
P.S. А з дочкою вона поговорить потім. Та обов’язково її зрозуміє.
Фото Олександри К.
