З такою поведінкою я стикалася з самого дитинства, але чомусь я ніколи так не поводилася. Бракувало духу чи що. Я ось про що, коли в дитинстві ти не хочеш подрузі дати ляльку, а вона каже:
– Якщо ти мені не даси, то я йду додому.
Я ляльку давала, хоч сама хотіла нею гратися, але я не хотіла аби подруга на мене образилася.
Чи в юності зі мною було, коли подруга хотіла одягнути мою сукню.
– Якщо ти мені не позичиш, то я нікуди не піду, буду сидіти вдома.
І я позичала, бо мріяла, що мене запросить хлопець на танець, який мені подобається, а як я сама до клубу піду?
Я давала нове плаття, а сама не почувалася впевнено в одязі, в якому Він мене вже бачив. Не дивно, що подругу проводжали додому, а мені ні, я ж не була така певна в своїй красі.
Коли ж я наче стала доросла жінка, то так само бачу навколо мене таку ж поведінку – якщо не по-моєму, то я йду.
Так є у мене подруга Яна, яка вже десять років живе з чоловіком і час від часу «йде геть», коли він не виконує всі її забаганки. А далі милостиво вертається, коли чоловік її обсипає подарунками та романтичними посланнями.
Раніше вона дуже часто ходила геть, але тепер Тарас має власну квартиру і машину, невеличкий бізнес, тому Яна нікуди й не йде, адже у неї двоє дітей.
А я ніколи не ходила, але Яна вирішила мене навчити, як це правильно зробити.
– Ти маєш показати, що ти не будеш триматися за стосунки, в яких тобі погано.
– Але мені не погано, – кажу я їй.
– Як це не погано? У тебе ні одягу нового, ні машини, ні прикрас. Тобі нестерпно, люба моя. І запам’ятай, треба йти і не вертатися, доки він не благатиме тебе вернутися.
І я подумала, що й так нічого не втрачаю, бо ні машини, ні прикрас, ні одягу мені чоловік не дарує. Вирішила зробити все так, як вчила подруга і поїхала до мами.
Але пройшов день, але чоловік не телефонує, далі й другий, якесь скупе повідомлення: «Скільки ще тебе чекати, поки тобі перейде?».
Я звернулася до Яни. Вона взяла мій телефон і почала писати. Її пальці літали по клавіатурі. Через годину вона повернула мені телефон: «Він у тебе тугий, але я йому все пояснила».
Я ж гортала переписку і бачила лишень просторі відповіді Яни і однозначні відповіді чоловік «так» і «ні».
Коли пройшов тиждень, я не витримала і поїхала додому, наче по одяг та деякі дрібнички. Але побачила, що всі мої речі складені в валізи і пакети.
Я тоді аж зателефонувала до чоловіка, а він мені сказав:
– Я думав, що ти серйозна жінка з якою я можу будувати майбутнє, але ці ігри, вони не для мене.
І поклав слухавку.
Я кинулася до Яни. Вона лише знизала плечима: «Ти повернулася надто швидко. Він не встиг по-справжньому посумувати. Не зробив висновків. А ти з’явилася з проханням “прийміть мене назад”. Це не працює. Кому потрібна жінка, яка не вміє стояти на своєму?»
Тепер я живу з мамою. Пишу чоловікові, пояснюю, що це була одна спроба, що я хотіла показати свою серйозність. Але він не слухає. Можливо, мій найбільший промах був не в тому, що я пішла, а в тому, що повернулася, не витримавши паузи?
Я думала, що сила – це здатність піти. Але тепер мені здається, що справжня сила – це здатність залишатися.
Залишатися собою. Без ультиматумів. Без маніпуляцій. Без страху бути не такою, як усі.
Можливо, сила – це не демонстрація незалежності, а здатність чесно сказати: «Мені боляче, але я хочу бути поруч».
Можливо, сила – це не мовчання, а діалог. Не пауза, а присутність. Не гра, а щирість.
Я не знаю, чи повернеться мій чоловік. Але я точно знаю: наступного разу я не буду йти, щоб мене оцінили. Я залишуся, щоб мене почули.
А ви коли-небудь пробували піти, щоб вас оцінили? Чи сила – в тому, щоб залишитися і говорити чесно про свої потреби?
Автор Ксеня Ропота
