Вишні біля будинку.
Коралі вишень світилися на гіллі під вранішніми променями сонця. Подвір’я було заквітчане деревами, які рік у рік ставали дорослішими, проживали свої моменти радощів і тривог – так само, як і його господарі.
Раніше тут жив дід Прохор: мав пасіку, декілька курочок та козу Анфісу, яка чи не щодня робила шкоду сусідам. А коли діти забрали діда в місто й він усе своє господарство роздав родичам, а подвір’я спорожніло, з дідом ураз ніби зник якийсь важливий прошарок життя – ціла епоха, яка назавжди залишиться на скрижалях людської пам’яті, бо в одній людині інколи може вміститися весь світ з його планетами, галактиками, землями обітованими.
Потім на цьому обійсті оселилися Прокопчуки – це була далека родина діда Прохора: вже доволі літнє подружжя та їхній молодший син Дмитро. Обійстя, на якому жили раніше, Орест та Марія залишили старшій доньці та зятеві, самі ж оселилися в будинку, що стояв на самісінькому краю села. Увечері чи на світанку, визирнувши у вікно, можна було побачити, як сонце торкається жовтим крилом неба, як запалюються чи гаснуть на бузковому склепінні зорі, як падають у тиху заводь озера, здіймаючи ледь помітні кола. А воно дихає чи стиха зітхає, втомившись тримати на прозорих хвилях небо.
Найбільше клопоту мали Орест та Марія зі своїм сином Дмитром. Це був пізній подарунок долі – він з’явився, коли батьки були в доволі поважному віці, немовля було кволим та плаксивим, ані хвилини жінка не могла залишити малюка самого. Тримався за неї крихітними рученятами, ніби за життя, але так було лише в дитинстві. А потім, коли Дмитро підріс, хлопець почав зникати. Зв’язався з компанією таких же, як і він, волоцюг, і разом вони мандрували, грали на міських площах на химерних музичних інструментах, заробляючи собі на життя, жили в поїздах чи на горищах закинутих будівель.
Орест – хлібороб із діда-прадіда, не міг зрозуміти такого заняття сина, вважав його справжнім лайдаком, соромився свого чада і, як умів, намагався напоумити. «Ви собі кажіть, що хочете, а я собі роблю, як знаю», – міркував Дмитро, не прислухаючись до батьківських прохань. Звісно, хлопець мав потяг до музики, але ж навчатися не хотів, жив собі, як живеться, не думаючи про завтрашній день, за грою на гітарі й посиденьками з друзями не помічаючи плину часу, материних сліз та батькового погляду.
Одного дня Марія повернулася додому дещо засмучена: «Отримала листа з міста – пишуть, що дід Прохор скоро віддасть душу Богу, – сказала вона, змахуючи сльозу зі зморшкуватого обличчя. – Хоча йому далеко за вісімдесят, не мало прожив на світі, але однаково шкода. Лежить тепер – кажуть, лік іде на дні».
Був світанок, небо ледь-ледь рожевіло. Над будинком, заквітчаним деревами й кущами, кружляли бджоли та вранішні сновидіння. Марія прокинулася від того, що за вікном вчувалися чиїсь кроки. «Хтось хоче поцупити щось або Дмитро знову взявся за старе», – неспокійно стало. Син спокійно спав у теплій постелі, тож вона почала будити чоловіка: «Прокидайся, Оресте, хтось ходить подвір’ям. Боюсь, аби знову не поцупили дерево або не відрізали відро в криниці». Чоловік похапцем вдягнувся, схопив щось. Вискочив на вулицю (вранішня прохолода огорнула його), поглянув у бік нерухомої постаті, що оперлась на стіну будинку.
Обличчя діда Прохора було білішим від стіни. Він звів на них утомлений погляд, у якому вже світилася вічність, легка усмішка враз освітила його обличчя, розгладила зморшки: «А я я оце хотів подивитися, чи вродили цього року вишні. Чи не побив град або ж дощ, бо така негода була цього літа. Колись малим хлоп’ям залазив на самісіньку вершину, а смак тих ягід був солодшим від меду», – сказав чоловік, обійнявши шорстку крону дерева – старого, як і він сам .
Автор – Ольга РОШ.
Текст підготували – intermarium.news.
