Свого часу я вийшла заміж за хорошого хлопця з нашого села. Батьки допомогли побудувати хату, яка невдовзі наповнилась сміхом наших синочків-погодків. Чоловік працював ветеринаром. Це завидна і шанована на селі професія, тож копійчина у домі водилася. Сама бухгалтер за освітою, я не працювала. Клопоталася по господарству, піклувалася про своїх найдорожчих чоловіків: дбала, щоб вони завжди були нагодовані, щодня мали свіжовипрані сорочки… У злагоді та любові промайнули дев’ять років. А тоді настали «лихі 90-ті», налагоджене життя дало тріщину. Закрили ферму, ковбасний цех. Чоловік залишився без роботи. Почалися сварки, взаємні докори.
Досі пам’ятаю той вересневий вечір, коли після особливо гучної суперечки вдома він зібрав речі і пішов із хати. А я за ним не побігла, не просила повернутися. Бо була певна: «Куди дінеться? «Переказиться» і проситиме вибачення». Не сумнівалася, що пішов ночувати до кума, більше нікуди в нашому селі йому дітися.
Та проминув день, два, за ними тиждень… А тоді, наче блискавкою, серце прошила новина від сусідки: «Раю, твій Володька в райцентрі у Ніни квартирує. І, здається, у них любов…». Словом, одразу «підібрали» мого чоловіка. Та й він, певно, не дуже тому опирався. Через два місяці подав на розлучення, на суді заявив, що не має матеріальних претензій, готовий виплачувати аліменти… А невдовзі по тому і розписався з новою коханою — вона чекала дитину.
У день їхнього весілля я цілий день проплакала у хаті. Шкодувала. Однак наче нікого було й винуватити у моєму нещасті: сама ж і вигнала, і на розлучення погодилась. Я ж горда. А колишній чоловік навіть не боровся за наше кохання! Не зглянувся на двох діток, на прожиті роки. Перша-ліпша зустрічна жінка «обкрутила» його, повела до загсу, наче на налигачі.
Серце розбите щемить, але ж треба жити далі. Влаштувалася за фахом на роботу. Стала щодня велосипедом їздити у сусіднє село, бо ж таки було далеченько. Якось обганяє мене машина, з неї визирає водій: «І оце такі гарні жінки їздять без супроводу, ще й на такому старому велосипеді?». Так я познайомилась із своїм майбутнім, другим, чоловіком.
Микола Іванович на 15 років старший од мене, удівець. Жив у райцентрі, працював постачальником. І був у стосунках настільки турботливий і щедрий, що відразу знайшов «ключик» і до мене, і до моїх синів. Минув рік, ми з синами перебралися до нього. Дім — повна чаша. Я знову відчула себе коханою і бажаною. І до синів Микола Іванович ставився добре, гріх жалітися. Проте… Як і Світланин другий чоловік, так само вряди-годи любив заглядати до чарки. А як вип’є лишку, то ставав не надто добрий, почав розпускати руки. Щоправда, на другий ранок, щораз каявся, в усьому догоджав.
Два роки походила я у коханих, але час від часу із синцями жінках. А тоді самоповага переважила всі чоловікові статки. Зібрала речі і з синами повернулася в нашу з Володею на той час покинуту і вже занедбану хату.
Не переказати, як вимолював прощення чоловік — благав повернутися. Та щось у мені вже надломилося, не простила. Між тим, бачачи це, завчащав на обійстя і перший чоловік. Знову «голубив» синів турботливою батьківською любов’ю. Вряди-годи став допомагати по господарству. Вже від людей довідалася, що нещасливим був його другий шлюб. Зрадливою, сварливою, нехазяйновитою виявилася жінка. Проте двічі в одну річку не зайдеш: не схотіла я знову зійтися з батьком моїх синів.
Отак жила далі без пари. Виростила синів. Вони вже дорослі, віддячують мені турботою і увагою. Обидва одружилися, «підкидають» на вихідні до баби в село онучат. Вони тепер моя найбільша втіха.
Спитаєте: чи щаслива я як жінка? Так. Бо на своєму віку щиро кохала і вийшла заміж теж з любові, двічі відбулася як матір, уже тричі — як бабуся. Мої вірні і люблячі рідні — ось моє жіноче щастя. Маю затишний дім, де раді доброму гостю. У мене є гарні сусіди, свати.
Якщо цього листа прочитає Світлана, то ось моя їй порада: кохання — не всепрощення. Чоловік, що зрадив один раз, зрадить і вдруге. Краще покладатися лише на себе..
Автор – Раїса Марченко.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
