Ох, як нелегко було влаштувати дочку Іванну на роботу вихователькою дитячого садка в районному центрі. Дівчина закінчила педагогічний коледж, навчалася за рахунок бюджету, вступила на спеціальність «дошкільна освіта» в інститут.
Обов’язкове відпрацювання міносвіти відмінило, тож пошуками роботи доводилося займатися самостійно.
Студентку-заочницю приймали неохоче, так як було багато претенденток із закінченою вищою освітою.
Допомогли колишні зв’язки батька: його однокласник при посаді знав цю багатодітну родину, де Іванка була найстаршою, бачив, як дівчинка любить молодших братиків і сестричок, як вони її слухаються, скільки всьому доброму вона їх навчила, тож і рекомендував її завідувачу. Допомогла добрим словом і заступниця директора школи, де навчалася дівчина(вона якраз була у відділі освіти), згадала, як у шкільні роки старшокласниця з подружками опікувалася молодшими школяриками.
Обійшовши всі сім дитсадків міста, Іванна Миколаївна врешті була прийнята на посаду виховательки середньої групи, щоправда, на честь декретної відпустки. Вдома раділи так, що аж влаштували з цієї нагоди свято в родинному колі.
Пропрацювавши кілька місяців, Іванка заявила батькам, що, мабуть, звільниться з роботи. Рідні бачили з самого початку, що донька приходить з роботи зовсім не весела, казала, що просто стомлена. Але з кожним разом настрій тільки погіршувався.
Що було причиною: не слухаються діти, незадоволені батьки, має претензії завідувачка? Чергові запитання мами врешті решт викликали в доньки гіркі сльози.
Та не встигла Іванна вилити душу, як до них несподівано навідалася заступниця директора їхньої школи.
Вибачившись за несподіваний візит, спочатку запитала, чи все гаразд у них вдома, чому донька заплакана, а потім сказала, що їм потрібно серйозно поговорити, і, якщо не секрет, поділитися причиною сліз. Але дівчина запевнила, що нічого страшного не трапилося, просто згадала якісь давні образи й дала волю сльозам.
– Іванко, в нашій школі з наступного навчального року буде клас для п’ятиліток. То я тобі хотіла запропонувати роботу в нашій школі. Щоправда, це тільки пів ставки, але працювати на місці – не доїжджати щодня. Тим більше, що ти прийнята на час декретної відпустки.
– Не знаю, Любо Михайлівно, нелегко працювати в своєму селі, всім не догодиш, чула, як наші вчительки жалілися на батьків, мовляв, прискіпуються до дрібниць.
Люба Михайлівна усміхнулася:
– Таке життя. Добре, що не позаочі пліткують. Мають право виявляти незадоволення. Справа в тому, як реагуєш на ті прикрощі.
– А як реагувати?
– Робота з людьми – не те, що робота з каменем, деревом чи металом – це найважча робота в світі, тонка, ювелірна, можна сказати, така, що може поранити душу більше, ніж якийсь матеріал поранити тіло.
Іванка вирішила відкрити душу своїй колишній вчительці фізики:
– Любо Михайлівно, пам’ятаю зі школи, ваші мудрі й правильні слова, тож надіюся, що зрозумієте, чому я розплакалася, й дасте мені якусь пораду. Щодо моєї тимчасової роботи – то не зовсім так, як ви думаєте.
Виявляється, та вихователька не збирається після декрету повертатися, вони з чоловіком переїжджають у інше місто. Тож у мене є всі шанси залишитися там.
У розмову втрутилася мама:
– То чому ж звільнитися надумала?
– Так, то в чому ж справа? – здивувалася Любов Михайлівна. – Батьки тобою нахвалитися не можуть. Буваю в районі, зустрічаю знайомих, то вони мені: а з вашого села дівчина працює вихователькою, то діти її так люблять, навіть ті, що не хотіли в садочок, плакали, тепер залюбки спішать.
– І діти чудові, і батьки гарні, гріх скаржитися, – Іванка на мить засумнівалася: казати-не казати, – але колектив…
Дівчині на очі знов навернулися сльози.
– Дай вгадаю: завідувачка й методистка ходять на всі твої заняття, перевіряють конспекти, роблять багато зауважень – і ти просто не витримуєш того тиску?
– Та не те слово, що перевіряють, – усміхнулася дівчина. – Ні, Любо Михайлівно, не в тому річ, до цього я була готова. Коли проходила практику, то таку методистку витримала, від якої мої однокурсниці плакали. Так, я спочатку розгублювалася, про щось забувала на занятті, щось не встигала зробити з дітьми, особливо, коли приходили разом і завідувачка, і методистка. Ця солодка парочка то переглядалася, то перешіптувалася, то кивала головою. У мене тоді навіть голос тремтів, і з рук все валилося. Але я скоро себе опанувала, не звертала на них увагу, вела заняття так, ніби ніхто за мною не спостерігав.
– Тоді все б мало бути добре, – не розуміла Любов Михайлівна.
– Якби не всі інші в колективі, – сумно промовила дівчина, – не їхнє зневажливе ставлення, не їхні погляди, яким міряють мене з ніг до голови.
– Як то кажуть, погляди до справи не підшиєш. В такому випадку, кажуть, тільки до Бога на скаргу. А що кажуть тобі? Як з тобою, як із молодою спеціалісткою, поводяться, щоб можна було поскаржитися вищому начальству?
– Взагалі зі мною не розмовляють, уникають мене, ніби демонструють, що я їм чужа. Тільки няня спілкується зі мною. Якось потихеньку сказала мені, що на це місце претендувала жінка якогось начальника, тож надіялись, що дружина працюватиме, а чоловік – спонсоруватиме дитсадок.
– Іванко, а ти задобрила б якось колег, наприклад, тортом домашнім, мама твоя – знаменита кондитерка.
– Ой, Любо Михайлівно, та було «вступне», був торт. Прийняли, як належне, а далі все більшим холодом віє від них. Але я почала до цього звикати. Для мене головне – діти, а пів години щотижневої наради, коли збираються всі разом, витримаю.
– То в чому ж справа? – важко було зрозуміти заступниці.
– Та був момент, коли чаша мого терпіння переповнилася. Завідувачка зателефонувала виховательці, що в декреті, щоб та вийшла на три дні на роботу. Не знаєте, з якою метою?
– Ого, то вона інтригу затіяла. Так роблять, коли хочуть позбавитися небажаної працівниці. Це нечесно. А як ти дізналася?
– Моя помічниця в тихий час випадково почула через прочинені двері, ледве розібрала, що та говорить у слухавку, а більше здогадалася, знаючи її за багато років, як облуплену, сказала мені.
То я вирішила випередити пані завідувачку і в той же день покласти заяву на стіл. Няня мене просила не спішити, а сама вирішила зателефонувати виховательці, щоб вона добра подумала, чи варто на таке підписуватися.
– Що думаєш, як вона вчинить? – запитала Любов Михайлівна.
– Вірю в її порядність. Але душа болить від такої несправедливості щодо мене, – дівчина готова була знов розплакатися.
– Послухай мене, Іванко. Якось я прочитала цікаву притчу і вирішила її продемонструвати на уроці після того, як деякі учні ображалися один на одного й скаржилися мені. Я запропонувала піднести руку з учнівською ручкою до рівня голови на кілька секунд і опустити. Запитала, чи важко. Відповіли, що ні, бо ручка ж легесенька. Я далі запитувала: а якщо руку з ручкою тримати піднесеною хвилину, п’ять хвилин, десять, двадцять, що буде. Відповідали, що важко буде руці, вона затерпне Від чого: від ваги ручки чи від руки, яку піднесли до голови, запитувала я. А коли стане легше руці з ручкою? Коли її просто опустити. Рука – це ми, це наша душа, ручка – це образи, прикрощі, неприємності, словом, проблема, яку не можна довго тримати, щоб не травмувати душу, її краще відпустити й продовжувати радіти життю.
Завтра Іванці знов на роботу. Цікаво все-таки, як надалі складатимуться стосунки в жіночому колективі, де працює Іванна Миколаївна. І взагалі, як має діяти молодий спеціаліст, коли стикається на роботі з таким ставленням колег.
Фото Олександри К.
