fbpx

Прощались. Не казали того вголос, але обоє розуміли, що бачаться востаннє, напевне. Хоч як був проти син, а випросилась у нього мама додому. Місяць вони з дружиною приводили до ладу стареньку хату, а сьогодні потрібно було і в путь рушати: «— Ти приїзди до мене частіше, – говорила ніби вже не поруч була, а там за межею, – Ти ж знаєш, я чекатиму. Ми всі чекатимемо, синку»

– Мамочко, подумай, мамочко! – стояв навколішки біла старенької, аж білої Килини сивочолий син, – Поглянь довкола – пустка. Як же ти тут сама, мамо! Не залишай мене… Не залишайся тут одна. – говорив ковтаючи сльози.«»

Килина ніжно погладжувала своєю зморшкуватою і шершавою від років невпинної праці рукою поріділе синове волосся. Він усе розуміє, він знає, що мама з ним не поїде, що залишиться тут. Назавжди залишиться. Знав, що от саме зараз вони прощаються, але змиритись душа не давала.

— Їдь синочку, їдь! Тут мій дім, мій хороший, тут моє усе. Та й не пустка тут, – сказала роззирнувшись довкола на зарослій бур’янами і молодими деревами вулиці. – Он, – показала у бік хащів, – Там Іванівна з чоловіком жила. Це ти глядиш і нічого не видиш, а мені вона досі з чоловіком на лаві перед тином сидять. Він на гармошці так грав, заслухаєшся. А он там, – вказала на пустир, там я вперше твого тата зустріла. Мене. як молодого спеціаліста направили у це село, а жити не було де, от і взяла мене тітка Надя на перший час до себе. Виходжу з хати, а тут тато твій з двору на возі виїжджає. Красень який був! Якщо прислухатись то почуєш як він співає. У тебе на поверсі не чула, а тут як наяву. Ти їдь, синку, їдь! Я не одна тут, не одна.

Прощались. Не казали того вголос, але обоє розуміли, що бачаться востаннє, напевне. Хоч як був проти син, а випросилась у нього мама додому. Місяць вони з дружиною приводили до ладу стареньку хату, а сьогодні потрібно було і в путь рушати:

— Ти приїзди до мене частіше, – говорила ніби вже не поруч була, а там за межею. – Ти ж знаєш, я чекатиму. Ми всі чекатимемо, синку.

Підвівся заледве. Ноги не хотіли слухати, добре, що дружина поряд була, така ж як і він заплакана, – підтримала. Ще трохи покрутились все відтягуючи мить від’їзду, але обоє розуміли – час.

Давно уже не було ні паркану ні воріт довкола батьківського дому. Мама йшла поволі опираючись на ціпок. Поруч крутилась киця Дуська. Дев’ять років господині не було, думали уже й немає цієї рудої, а вона через тиждень після того, як Килина з сином повернулась прийшла, та не сама – привела з собою і котенят малих. Видно що доглянута, мабуть жила у когось, але відчула якось, що господиня повернулась.

Стоїть Килина навпроти білесенької хати втирає сльози краєчком фартуха. Поруч руда і вірна Дуся. Такою він свою мамусю і запам’ятає. Так і летітиме додому, як тільки з’явиться час, аби під’їжджаючи побачити її постать. Хай не справжню – уявну, але рідну.

Сяде син увечері на призьбі біля дому і заплющивши очі слухає. І не вітер то завіває, а тато його виспівує гострячи косу. А ось, якщо сидіти трохи довше, ось і мама вечеряти кличе. Перед очима щедро накритий стіл під старою яблунею і батьки, мов живі.

— Приїжджай, сину частіше. Ми тебе чекатимемо, Усі чекатимемо…

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page