– Просто віддайте мені гроші, – свекруха стояла посеред нашої кухні, руки в боки і гнівно світила очима.
– Мамо, але ми в тебе нічого не позичали, – пробурмотів мій чоловік і глянув на мене питально, я захитала головою, бо так само нічого не позичала в неї.
– А я так не думаю, – і вона почала розповідати таке, що ми за голови вхопилися і тепер не зрозуміло, як з цієї ситуації виходити.
Це не почалося вчора, думаю, що це сталося одразу, як ми тільки одружилися, але так яскраво проявилося тільки тепер, коли вже переходить всі межі.
Отож, я у мами одна і Андрій також одинак. Наші мами ростили нас одні, дали нам освіту і вірили в щасливу долю. Ми зустрілися в інституті, одружилися на останньому курсі.
Весілля було скромне, тільки найближчі родичі в невеличкому кафе. Андрій заробляв на весілля, я також, мами трохи дали і ми так відсвяткували.
Звичайно, що хотілося чогось пишного і по-багатому, але я була щаслива в той день.
Про житло ми не переживали, адже моя бабуся переїхала жити до мами, а ми заселилися в її квартиру і потроху там робили ремонт.
Свекруха мені дуже допомагала з дітьми, вона була кожного дня у нас, адже діти у мене один за другим пішли, то треба було допомоги. Мама моя не помагала й близько так, повірте.
Вона казала, що ще працює, а свекруха й так на пенсії, бо працювала на шкідливому виробництві, то хай помагає.
– Хоч так вам поможе, – ще тоді натякала мама, а я не розуміла про що вона.
І ось минуло п’ятнадцять років, ми давно живемо в більшій квартирі, бабусину продали і купили в новобудові з доплатою. Діти великі, ми працюємо, нарешті стали собі дозволяти і ресторани, і відпочинок, і машину купив Андрій.
Мама моя важко переживала самотність, адже бабусі не стало два роки тому і на цьому грунті вона почала частіше спілкуватися зі свекрухою.
Вони жили недалеко одна від одної, обидві одного віку, приблизно одної долі, з приблизно однаковим набором болячок, спогадів і уподобань.
Я навіть раділа. Думала: ну добре, не буде тих звичних історій, коли одна мама мовчить, а друга ревнує.
А ми з Андрієм маємо нормальний дохід, тому й помагаємо мамам, хто що потребує.
Але в якийсь момент допомога перестала бути просто допомогою.
Вона стала темою для порівняння.
— А що тобі діти купили?
— А мені ось таке.
— А мені — ось це зробили.
Спочатку це звучало між іншим. Потім — із легкою ноткою змагання. А згодом — уже відкрито.
Якось моя мама прийшла без попередження. Сіла на диван, узяла перший-ліпший журнал і почала ним обмахуватися, ніби їй раптом стало душно.
— Скажи мені чесно, — почала вона, — це нормально?
Я поставила чайник і зітхнула.
— Що саме, мамо?
— Те, що якби не я, ви б і половини того не мали, що маєте.
Я обернулася до неї.
— Мамо, давай без цього.
— Ні, ти послухай. Сваха що зробила? Що? А ти її балуєш. Постійно.
— Мамо, Андрій учора заїхав до неї і привіз продукти.
— Ні, ви їй пральну машину купили!
— А, ти про це. Вона й неї поламалася і довелося купити.
— А мені?
— Що тобі? Твоя пральна машинка цілком робоча.
— Зате холодильник набирає льоду і майстер сказав поміняти. То коли мені чекати?, – мама зовсім не просила. А вимагала.
— Я поговорю з Андрієм, – відказала я.
Звичайно, що мама через місяць вже хвалилася свасі новим холодильником, а ми з чоловіком почали згадувати слово «економія».
Подарунки їм треба було дарувати рівноцінні, але не однакові, бо кожна з них вважала, що зробила більше для нашої родини, але так і бути, хай будуть подарунки одної вартості.
Мама вважала, що вона нам подарувала квартиру, а свекруха, що вибавила нам дітей.
І ось дійшло справді до смішного й сумного: мамі потрібна була термінова процедура, доволі вартісна і ми з чоловіком все оплатили. Сума була дуже серйозна, ми не залізли в борги, але кошти, які відкладали на навчання дітей зникли.
Я була рада, що з мамою все гаразд і що вона нарешті перестала мірятися, скільки ще я маю їй віддати доньчиного боргу, бо вона знала про ту суму, яка пішла на лікування.
І ось тепер свекруха стоїть посеред нашого дому і вимагає такої ж суми, бо мама моя їй все розказала.
– Значить, права твоя теща. Ви її більше цінуєте, ніж мене. Я вам стільки добра зробила, не висиплялася готувала, прала і варила, поки ви на роботі були, а я дітей зі школи, з садка, чи їла чи ні, але бігала до вас. То я не заслужила відпочити на курорті за такі гроші?
– Мамо, але ми не маємо тепер ні копійки лишньої. Всі заощадження пішли, – розводив руками чоловік.
– Ти так матері кажеш? Ну-ну, – і вона ображено пішла геть.
Ми довго сиділи на кухні і мовчали.
– Я не бачу ніякого виходу з цієї ситуації, – сказав він.
– А я бачу, але я хочу аби на цьому все й скінчилося, – сказала я.
Так, ми взяли позику. Десь глибоко в душі я надіялася, що свекруха відмовиться, адже вона знає звідки гроші, бо я їй в очі сказала.
– Ми позичаємося аби віддати вам «борг», але більше ми вам нічого не винні.
І вона й оком не змигнула, взяла їх! Не подумала. Як ми їх віддамо, ні, раденька побігла купляти собі путівку на море.
Я й своїй мамі все висказала, сказала, що нічого їй не винна, що їхнє змагання з свекрухою нас завело в таку ситуацію, а вона наче не до неї.
– Я тут до чого? Я заслужила кожну копійку і та квартира коштувала в три рази більше, тому ти мені ще винна.
В мене нема слів. Як вийти тепер з цієї ситуації – не знаю. Ніколи б не подумала, що материнська любов така дорога.
