Невістка ще не скінчила говорити, а Марта чула геть інші слова: «Не матимеш щастя в час такий кажу, не матимеш. За те, що чоловіка мого забрала…».

Ці слова наздогнали її через тридцять років у квартирі сина. Люба стояла біля кухонного столу, перекладала чисті тарілки в сушарку й говорила тихим, але дуже чітким голосом. Вона не знала, що Марта вже повернулася з магазину і стоїть у передпокої, тримаючи в руках пакет із хлібом та молоком.

— Захаре, ну ти сам подумай, — говорила Люба чоловікові. — Вона вже ледве ходить. Постійно ці таблетки від тиску на столі розкидані. Вона забуває їх пити, потім їй стає зле. А в нас двоє дітей. Павлик цього року йде до школи, Улянка ще зовсім мала. Я не можу розриватися між усіма. Є спеціальні заклади. Там чисто, там постійно є люди, які вміють доглядати за літніми людьми. Там їй буде краще, ніж тут, де ми тулимося в двокімнатній квартирі.

Захар щось бурмотів у відповідь, але Марта вже не слухала. Вона тихенько поставила пакет на тумбочку біля дверей, розвернулася і вийшла на сходи.

Марта спускалася повільно, тримаючись за перила. Коліна боліли при кожному кроці. Вона вийшла на вулицю, сіла на лавку біля під’їзду й заплющила очі. Перед очима знову постала прохідна текстильного комбінату.

Тоді Марта була молодою. Вона щойно закінчила зміну, виходила разом із дівчатами, сміялася. Раптом дорогу їй перегородила жінка. Це була дружина Григорія. Вона не стала розмовляти. Вона просто підскочила, схопила Марту.

Дівчата розгубилися, хтось намагався їх розтягнути, але жінка не вгавала, перехожі зупинялися й дивилися. Марта тоді нічого не могла сказати у відповідь. Вона просто стояла, закриваючи обличчя руками, а сльози текли по щоках. Григорій обіцяв їй, що розлучиться, що вони будуть разом. Але після того він просто зник. Звільнився з роботи й поїхав з міста разом із дружиною.

Марта залишилася сама. За кілька місяців стало зрозуміло, що в неї буде дитина. Жити в гуртожитку з малям було неможливо, грошей не вистачало. Вона зібрала свої скромні речі у дві валізи й поїхала на автостанцію.

Автобус довго трясся по розбитих дорогах до її рідного села. Коли Марта підійшла до батьківської хати, біля хвіртки стояла мати. Вона дивилася на дочку, і на її обличчі з’явилася сумна, важка усмішка. Мати все зрозуміла без слів.

— Ти хоч уявляєш, дочко, як то ростити дитя без батька? — тихо запитала мати, коли вони зайшли в хату й сіли за стіл.

— Хіба мало тобі було власного дитинства, коли батько нас залишив? Навіщо ти дитині своїй таку саму долю готуєш?

Мати плакала. Марта підійшла, сіла поруч на лаву, обійняла її за плечі.

— Прости мені, мамо, — шепотіла Марта. — Прости за сором перед сусідами. Побачиш, ми ще будемо пишатися дитиною. Мені тридцять шість років. Особистого щастя в мене вже не буде, але тепер я маю для кого жити.

Син ріс спокійним, слухняним, завжди намагався допомогти матері по господарству.

Захар навчався добре. Після школи сам вступив до технікуму в місті. Марта працювала в колгоспі, потім на фермі, бралася за будь-яку роботу, щоб відправити синові гроші. Коли Захар закінчив навчання, він зустрів Любу. Її батьки були забезпеченими людьми. Вони швидко організували весілля й купили молодим окрему квартиру.

Марта раділа за сина. Вона вважала, що тепер його життя буде легким і щасливим. Вона намагалася допомагати їм усім, чим могла. Тримала велику господарку: курей, качок, порося. Щоправда, грошей на дорогу до міста в неї часто не було, та й здоров’я вже не те. Але щотижня вона збирала велику важку сумку: передавала свіже м’ясо, яйця, сир, масло, консервацію. Марта йшла півтора кілометра пішки до траси, чекала автобуса й передавала все водієм. Захар забирав сумку в місті.

Проте в гості Марту не кликали. Коли народився Павлик, Захар сам привіз його в село на кілька годин, щоб показати матері. Це був єдиний раз, коли Марта бачила онука. Хлопчику вже виповнилося чотири роки, але більше його в село не привозили. Люба пояснювала це тим, що дитина часто нездужає, а в селі немає належних умов.

Нещодавно Захар купив автомобіль. Він зателефонував матері й попередив, що приїде на вихідні, щоб забрати чергову партію продуктів. Марта зраділа. Вона вирішила, що цього разу обов’язково поговорити з сином відверто.

Вона ще мала сили тримати порядок у домі й на подвір’ї, хоч їй було за шістдесят. У хаті в неї завжди було чисто прибрано, на вікнах висіли чисті фіранки. Їй не було соромно показати своє житло чи приїхати в гості до міста. Вона навіть купила собі новий вовняний костюм спеціально для такої поїздки, але він так і лежав у шафі.

Коли Захар приїхав, Марта накрила стіл. Вони сіли обідати. Син їв швидко, постійно дивився на годинник.

— Захаре, я хочу тебе запитати, — почала Марта, тримаючи руки на колінах. — Чому Люба ніколи не приїжджає до мене? Чому ви Павлика не привозите? Йому вже чотири роки, а я його майже не знаю. І чому ви мене до себе ніколи не запросите? Я ж не чужа людина.

Захар зупинився, поклав виделку на стіл. Щоки його швидко почервоніли, він відвів погляд у бік вікна.

— Мамо, ну ви ж усе розумієте, — тихо сказав він. — Люба з інтелігентної родини. Її батьки — шановані люди в місті. Я просто завжди переживав, що ви приїдете і якось не так себе поведете. Або скажете якесь просте сільське слово при її колегах чи родичах. Мені не хочеться через це почуватися ніяково.

Марта дивилася на сина й не вірила своїм вухам. У грудях з’явився гострий, тягучий біль. Їй стало важко дихати.

— Отже, ти мене соромишся? — тихо запитала вона.

Захар нічого не відповів. Він швидко підвівся з-за столу, подякував за обід, завантажив сумки з продуктами в багажник машини й поїхав. Марта довго стояла на порозі, дивлячись, як пил від коліс його автомобіля повільно осідає на дорогу.

Увечері вона не витримала й пішла до своєї сусідки Стефанії. Вони сіли на лавці біля хати. Марта плакала, витираючи сльози хусткою.

— Не треба так побиватися, Марто, — спокійно сказала Стефанія. — Зараз діти зовсім інші пішли. Вони нас не розуміють. Доки дитина не одружилася — вона твоя. А як тільки з’являється своя сім’я — ти стаєш чужою. Я це по своїй Дарині знаю. Вона в мене теж була такою слухняною дівчинкою, завжди мені допомагала. А тепер вийшла заміж, живе в місті й слухає тільки свого чоловіка. Мої поради їй більше не потрібні. Ти заспокойся, бережи здоров’я, бо воно в нас одне.

Марта повернулася додому, але заснути так і не змогла. Вона лежала на ліжку, дивилася на темну стелю й згадувала своє життя. Згадувала маму, яка пішла з життя десять років тому. Зараз їй дуже не вистачало її тихого голосу, порад і підтримки. Марта відчувала себе абсолютно самотньою в цій великій хаті.

Через кілька днів Захар приїхав знову. Це було несподівано, адже зазвичай він приїжджав рідко, переважно перед великими святами, коли Марта готувала для них багато домашньої їжі.

— Мамо, у мене є до вас пропозиція, — нарешті сказав він. — Подумайте добре. Навіщо вам тут одній мучитися в селі? Постійно ця важка робота на городі, господарство. Ми вирішили забрати вас до себе в місто. Люба не проти. Зараз у нас народилася Улянка, а Павлик часто хворіє, коли ходить до дитячого садка. Ви могли б сидіти з дітьми вдома, допомагати Любі по господарству. Хату вашу ми продамо. Навіщо їй стояти пусткою? Я вже навіть знайшов покупця. Це Роман, він живе на іншому кінці села, шукає собі житло ближче до центру. Що скажете?

Марта слухала сина й робила все автоматично, не замислюючись. Їй здавалося, що це єдиний спосіб бути ближче до сина й онуків, стати їм потрібною.

За кілька тижнів вони оформили всі документи у нотаріуса. Марта роздала сусідам частину речей, які син відмовився брати з собою в місто. Вона вперше в житті зайшла в кабіну ліфта нового багатоповерхового будинку, тримаючи в руках лише одну невелику валізу з особистими речами.

Життя в місті виявилося зовсім не таким, як Марта собі уявляла. Вона майже не виходила на вулицю, бо гуляти на асфальтованому дворі серед машин їй було незвично. Весь її день проходив у домашніх турботах. Вона готувала їжу, прибирала квартиру, прала одяг і постійно доглядала за маленькою Улянкою та Павликом.

Минали місяці, потім роки. Здоров’я Марти ставало дедалі гіршим. Вона часто сиділа на кухні, тихо розтираючи коліна домашньою маззю. Люба, заходячи на кухню, незадоволено зморщувала обличчя й мовчки виходила. Марта бачила цей сердитий погляд невістки щоразу, коли не могла швидко піднятися, щоб допомогти з дітьми.

— Вона вже майже нічого не робить, тільки сидить на дивані й зітхає, — почула якось Марта голос Люби з сусідньої кімнати. Двері були прочинені, і розмова була добре чутна. — Захаре, відвези її в той заклад, про який я казала. Там за нею хоч доглядатимуть професійно. Що ми будемо робити, якщо вона зовсім зляже? У нас немає часу на це.

Марта не стала чекати, поки син прийде розмовляти з нею про це. Вона дочекалася, поки всі підуть з дому: Захар на роботу, Люба з дітьми на прогулянку. Жінка швидко зібрала свої нечисленні речі, дістала зі схованки свої невеликі заощадження з пенсії й вийшла з квартири.

На автостанції вона сіла в автобус, який їхав у бік її рідного села. Дорога здавалася нескінченною. Коли автобус зупинився на трасі, Марта повільно пішла знайомим шляхом. Вона підійшла до своїх колишніх воріт і довго стояла, боячись зайти у двір. Нарешті вона зважилася й постукала у двері.

Двері відчинив Роман. Він був одиноким чоловіком приблизно її віку. Побачивши Марту з валізою, він сильно здивувався.

— Марто, це ви? — запитав він, пильно дивлячись на неї. — Що сталося? Чому ви тут?

Марта не витримала. Ноги її підкосилися, вона опустилася на коліна прямо на дерев’яний поріг своєї колишньої хати.

— Романе, будь ласка, не проганяйте мене, — тихо заговорила вона, стримуючи сльози. — Мені більше нікуди йти. Я буду допомагати вам по господарству, варити їжу, прати. Сили в мене ще трохи є. Тільки дозвольте мені залишитися тут, хоча б у маленькій кімнатці.

Роман дивився на неї довгим, серйозним поглядом. Він побачив у її очах стільки втоми й розпачу, що нічого не став питати. Він просто взяв її за руку, допоміг підвестися й заніс її валізу до хати.

Життя в селі почало налагоджуватися. Марта відчула себе значно краще, коли знову опинилася в рідних стінах. Вони з Романом швидко поділили обов’язки. Вона готувала їжу, прибирала, доглядала за птицею. Роман сам займався важкою роботою: обробляв город, косив траву, доглядав за садом. Восени вони разом збирали яблука, різали їх на сушку й варили варення на зиму. Вони багато розмовляли вечорами за чаєм, згадуючи молодість.

Минув рік. Одного весняного дня прийшла поштарка й принесла Марті пенсію. Марта відрахувала половину грошей і поклала їх на стіл перед Романом, як робила це щомісяця за своє проживання.

Роман подивився на гроші, але брати їх не став. Він підсунув їх назад до неї.

— Знаєш, Марто, — спокійно сказав він, дивлячись їй в очі. — Ми вже рік живемо разом під одним дахом. Ми ділимо всі турботи, допомагаємо один одному. Мені здається, що ми вже давно стали однією сім’єю. Нам обом скоро по сімдесят років. Навіщо нам жити отак, ховаючи очі перед сусідами? Давай поберемося офіційно.

Марта відчула, як до її щік прилив теплий рум’янець, зовсім як у молодості. Вона дивилася на цього доброго, спокійного чоловіка, який повернув їй відчуття дому й спокою. Її єдиний син Захар за весь цей рік жодного разу не зателефонував і не приїхав дізнатися, де його мати й що з нею.

Марта мовчки кивнула головою й злегка посміхнулася. Вона зрозуміла, що життя повернуло їй те, що колись здавалося назавжди втраченим.