Це був той момент, коли втомлене терпіння мого дядька Семена, здавалося, нарешті зламалося. Він та тітка Галина приїхали до міста після нашого сімейного свята — приїхали, щоб покласти край цьому багаторічному непорозумінню. Я зустрів їх на вокзалі, їхні обличчя були виснажені.

Коли ми зайшли до двокімнатної квартири, яка давно стала епіцентром безперервних чвар, атмосфера була густа і напружена. У вітальні стояли, наче готові до наступу, дві пари: мій двоюрідний брат Тарас зі своєю дружиною Вірою, і моя двоюрідна сестра Мар’яна зі своїм чоловіком Назаром. Обидві жінки були у “цікавому стані”, що додавало ситуації особливої емоційної гостроти.

Дядько Семен, тримаючи в руках якісь офіційні папери, почав говорити голосно, але з помітним тремтінням у голосі.

— Протягом останніх двох років ви не даєте нам з матір’ю жодного спокою. Сосіди вже знають нас поіменно. Ми давали вам цю квартиру, щоб полегшити вам життя, а ви перетворили її на місце постійних емоційних випробувань! Мар’яно, ти почнеш?

Мар’яна випнула підборіддя, її обличчя виражало образу.

— Тату, почну я. Ми з Назаром маємо повне право тут бути! Я ж твоя донька! Хіба ти не бачиш, що Тарас і Віра займають більшу кімнату? Вони облаштували собі простір із виходом на лоджію! Ми ж ізмушені тулитися в маленькій спальні! Це не справедливо!

Тарас тут же втрутився, його голос зазвучав гнівно.

— Це неправда! Мар’яна з Назаром спеціально створюють галас! Вони не дають нам спокійно жити! А тепер, коли Віра очікує поповнення, їй потрібен спокій! Ви маєте вигнати їх! Вони не справжня родина!

— А ми не справжня родина?! — Віра перервала його, її голос був гострим і дзвінким. — Ми теж одружені, і в нас теж буде дитина! А вони хочуть нажитися на нашому щасті! Ми заслужили цю квартиру!

Тітка Галина, яка стояла поруч із чоловіком, прикрила обличчя руками.

— Господи, діти, чи можете ви хоч на мить припинити це? Хіба ми вас цьому вчили? Ми так сподівалися, що ви знайдете компроміс, — її голос був наповнений смутком.

Дядько Семен глибоко вдихнув.

— Компромісу не буде. Ви його шукати не хочете, — його погляд став надзвичайно рішучим. — Ми прийняли рішення. Ви обоє, а також ваші партнери, повинні звільнити це помешкання негайно. Я не збираюся більше слухати, хто з вас більше “заслуговує” на квадратні метри.

Назар, який до того мовчав, поспішив висловитися.

— Але дядьку Семене, ми ж не можемо піти! Де ми житимемо? Нам треба платити за оренду, а ми розраховували на це житло! Це ж безкоштовно! Ви маєте нам допомогти!

— Допомогти? — Семен аж похитнувся. — Ми вам уже допомогли! Ми надали вам житло, вартість проживання в якому ви не платили жодної копійки, а ви нам віддячили постійними скандалами, нічними викликами нарядів та знищеними нервами!

Тарас підійшов до батька, його голос став благальним, але в ньому відчувалася жадібність.

— Тату, не роби цього! Я ж твій син! Ми тут уже два роки живемо! Ми маємо першочергове право! Виженіть їх! А ми з Вірою будемо тут жити, тихо, обіцяю! Або дай нам певну суму на придбання власного житла, ми ж маємо право на частину майна!

Дядько Семен випрямився, тримаючи в руках папку з документами.

— Ви не залишили мені вибору. Ніхто з вас не має права на цю квартиру, поки я живий. Вона моя, отримана мною у спадок, і я з нею вчиню так, як вважаю за потрібне. Ідіть і будуйте своє життя самостійно. Як це робили ми з вашою матір’ю.

Це був фінал, гіркий і безкомпромісний.

Мої двоюрідні брат Тарас і сестра Мар’яна виросли в невеликому затишному містечку. Ми з батьками часто приїздили до них, і в дитинстві ми були дуже дружними. Усі ми, дорослі та діти, добре спілкувалися, і жодних ознак майбутнього некпорозуміння між рідними не було.

Ситуація змінилася, коли дядько Семен, їхній батько, отримав у спадок простору двокімнатну квартиру в обласному центрі. Я точно не знаю, коли саме це сталося, але нерухомість довго стояла без мешканців. Дядько Семен не хотів здавати її в оренду, бо боявся, що потім не зможе виселити квартирантів.

— Ми тримаємо її для дітей, — пояснював він моєму батькові. — Життя в місті дороге. Хай буде для них фундаментом.

Коли Тарас закінчив школу, він вступив до місцевого інституту. Квартира тут же стала у пригоді. Жити самому, а не в гуртожитку, — це розкіш. Батьки оплачували за нього комунальні послуги, а він мав лише вчитися і радіти життю. Два роки Тарас насолоджувався цим.

Потім до міста переїхала Мар’яна. Вона вступила до іншого вишу, і батьки вирішили, що двокімнатної квартири на двох цілком достатньо. Вони просто привезли її речі і залишили.

Здавалося б, усе добре, але це лише на перший погляд. У квартирі кімнати були різними за площею. Одна, яка мала вихід на затишну лоджію, була просторою, а друга — невеликою спальнею.

Звісно, Тарас, який жив тут два роки, вже “захопив” більші апартаменти. Мар’яні, яка приїхала пізніше, дісталася маленька кімнатка.

Освоївшись у місті та квартирі, Мар’яна, звісно, відчула себе обділеною.

— Це не справедливо, Олеже, — скаржилася вона мені під час однієї з моїх поїздок до міста. — Він займає цю величезну кімнату, а мені залишилася якась комірчина. Ми ж обоє їхні діти!

Вона почала вимовляти братові, вимагаючи справедливості. Я не знаю, чого вона хотіла — помінятися кімнатами чи отримати грошову компенсацію.

Чвари почалися з простих суперечок, але швидко переросли в гучні з’ясовування стосунків. Ми дізналися про це від тітки Галини, яка часто приїздила в місто, щоб примирити своїх студентів і вмовити їх поводитися тихіше.

— Ой, Олеже, — скаржилася вона мені по телефону, — вони знову посварилися через те, чий посуд стоїть у раковині! Я їм кажу, щоб жили дружно, але вони наче не чують!

Але діти, схоже, увійшли у смак. Їхні емоційні розбірки стали привертати увагу сусідів, особливо коли вони тривали вночі. Сусіди, виснажені постійним шумом, почали регулярно викликати відповідні служби, аби та втихомирювала надто галасливих родичів.

— Тарасе, ти повинен бути поступливішим, — вмовляла його тітка Галина.

— Ні, мамо, — відказував Тарас. — Вона не дає мені вчитися! Вона постійно влаштовує галас!

Тарасові це набридло, і, закінчивши інститут, він вирішив “зрівняти” становище, привівши до квартири свою дівчину, Віру. Тепер на великій площі жили двоє, і на меншій — теж двоє. Це могло б встановити тимчасову рівновагу.

Але Мар’яна не збиралася здаватися. Через пів року вона привела до квартири свого хлопця, Назара. З’ясовування стосунків між братом і сестрою спалахнули із новою, подвоєною силою.

Періодично обидві пари їздили до батьків у містечко і вимагали виселення. Тарас хотів, щоб поїхали Мар’яна з Назаром, а Мар’яна — щоб поїхав Тарас із Вірою. Батьки лише розводили руками, не знаючи, що робити з такими недружніми дітьми.

Тарас вирішив зробити хід конем. Вони з Вірою офіційно оформили стосунки, демонструючи батькам, що створили “справжню” сім’ю. Через кілька місяців Віра повідомила про очікуване поповнення. Це був для Тараса беззаперечний “козир” у боротьбі за житло.

— Бачите, тату й мамо? — переконував він батьків. — Тут буде дитина! Їй потрібен простір!

Але Мар’яна здаватися не збиралася. Вона з Назаром повторила ту ж комбінацію: швидко оформили стосунки. А через два місяці і Мар’яна оголосила про свій “цікавий стан”. Шанси знову зрівнялися.

Ситуація в квартирі стала нестерпною. Сусідам жилося ще “веселіше”. Вдень з’ясовували стосунки майбутні мами, доводячи одна одній, хто має більший пріоритет. Увечері до них підключалися майбутні татусі. Гучні розбірки стали щоденною реальністю. Дільничий приїздив до квартири вже як до себе додому.

Зрештою, дядько Семен і тітка Галина не витримали. Вони приїхали до міста, щоб раз і назавжди вирішити цю ситуацію.

— Ми не можемо більше терпіти! — майже плакала тітка Галина, коли розповідала мені по телефону про своє рішення. — Вони знищать і себе, і нас!

Виселити дві пари, які твердо вирішили не розлучатися з безкоштовним житлом, виявилося надзвичайно складно. Обидві “майбутні мами” категорично відмовлялися йти, а їхні чоловіки їх активно підтримували.

Саме тому батькам довелося звернутися по допомогу до офіційних структур, щоб забезпечити звільнення квартири.

Так чи інакше, “зачистка” житлової площі відбулася.

Дядько Семен зробив у квартирі косметичний ремонт і здав її в оренду зовсім стороннім, спокійним людям. Тепер він регулярно перераховує дітям кошти, отримані від оренди цієї “фатальної” квартири. І Тарас, і Мар’яна, хоча й поводяться ображено через те, що їх вигнали, гроші беруть.

Спостерігаючи за всією цією історією — як брат і сестра, яких виховали в любові, не змогли ужитися в одній квартирі — я вже не дивуюся іншим сімейним непорозумінням.

Я не розумію, невже не можна було знайти бодай найменший компроміс? Невже було неможливо домовитися про справедливий розподіл коштів на оренду іншого житла чи чергування в кімнатах, щоб не зводити з розуму батьків?

Дядько Семен і тітка Галина сподівалися, що зроблять дітям краще, але вийшло рівно навпаки. Їхня спроба створити для дітей легкий старт перетворилася на джерело розбрату і руйнування стосунків мабуть на все життя.

Головна картинка ілюстративна.