Ігор був красивим, дуже красивим, тому я в нього закохалася з першого погляду. А там він кілька разів взяв мене на танець, щось говорив своїми чудовими губами, кліпав прекрасними очима і я вже була переконана, що без нього я на цьому світі пропаду.
Хлопець познайомив мене зі своїми рідними, все було дуже чинно, на столі була ідеально біла скатертина, парадний сервіз і за цим столом сиділа його мама і бабуся. Вони дуже ретельно випитували з якої я родини, що вмію і зраділи, коли я сказала, що маю двох молодших сестер, про яких піклувалася.
Батько не був присутній на застіллі, тільки його фото споглядало на нас зі стіни. Я була певна, що Ігор син якогось великого начальника, адже квартира була простора і трикімнатна. Але виявилося, що він був бухгалтером, навіть не головним, на якомусь підприємстві.
Але мама і бабуся ставилися до нього так, наче він був чи не власником цього заводу. Вартувало йому виявити бодай в чомусь незадоволення, як все виправлялося – кава переварювалася, тарілка замінювалася на іншу і страва подавалася інша.
Я не звертала уваги на те, як там у них в родині велося, бо ж я просто любила і радо вискочила заміж за Ігоря.
Спочатку свекруха і бабуся мені допомагали, вказуючи, що і як я маю робити, щоб піклуватися про Ігоря якнайкраще. Я була рада старатися, бо дуже любила свого чоловіка.
А далі на мене все навалилося майже одночасно – я зрозуміла, що при надії, бабуся злягла, а свекруха цілий день ходила з рушником на чолі.
Я йшла за продуктами, готувала їсти, подавала все чоловікові за гарним столом, відносила піднос бабусі, далі бігала навколо свекрухи, щоб полегшити її стан.
– Як нам, Іваночко, з тобою пощастило, – щиро казали жінки, – що б ми без тебе робили?
Але далі я почала стомлюватися і вже не така була чиста скатертина і смачна вечеря. Ігор висловлював своє невдоволення і стравами і тим, як я виглядаю, адже часу на себе у мене справді було мало, та й як я могла виглядати, коли от-от мала піти в пологовий?
Коли з’явився малюк, все просто понеслося в прірву.
Жіноцтво стало нездужати ще сильніше, Ігор висловлював своє невдоволення ще гучніше, а всіх перекрикував малюк.
– Іванко, – раптом заговорило жіноцтво, – Ти геть не слідкуєш за Ігорчиком як належить! Ти нас підводиш!
– Вибачте, що не біжу до нього з тапцями, коли він приходить, – втомлено сказала я.
– А треба!, – хором відповіли вони, – Він голова родини!
Цей голова родини вже кілька місяців не приносив зарплату додому, ми жили на пенсію бабусі і свекрухи, не вистачало грошей ні на що, адже Ігор мав харчуватися наче в ресторані.
Я пробувала говорити з чоловіком, але у нього була одна відповідь – не подобається, то тебе ніхто не тримає.
Якось я пішла гуляти з дитиною і вернулася раніше і яким було моє здивування, коли лежача бабуся шастала по кухні, а свекруха весело наспівувала в вітальні… Мені наче пелена спала з очей і я дременула звідти назавжди.
Вони ще пробували мене вертати, мовляв, дитині потрібен батько, але я собі уявила, як через тридцять років бігаю з двома парами тапців, то мені аж волосся стало дибки.
Я чудово прожила без Ігоря, переїхала в інше місто і за всі ці роки й не згадувала як він там. Мій син вважає батьком іншого чоловіка, про рідного я йому й не розказувала, щоб в ньому раптом не заграли ті ж звички.
Хоча, інколи цікаво чи знайшли ті жінки ще таку жінку, як я, щоб за рахунок когось віддихнути від того, що своїми руками й виплекали?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота