Прямуючи нічним містом із валізою, що гупала позаду, я не могла позбутися думки: «Що зі мною не так? Чому я завжди потрапляю в такі історії?». У юності тато невпинно повторював: «Розберися в собі, Соломіє!». Але я й досі не збагнула, що це означає. І навіщо мені досконале розуміння власних потреб, якщо оточуючим вони, здається, байдужі? Чи цікавить когось насправді моя тонка натура, якщо всі бачать лише мою зовнішність? Особливо чоловіки. Їм зазвичай і не спадає на думку зазирнути глибше. Їм подавай зовнішнє: «Які в тебе чарівні очі!» чи «Як гарно твоє волосся виграє в променях ранкового сонця!» — кажуть вони. У найкращому випадку хтось поцікавиться моєю думкою про новинку кінематографа, а зовсім рідкісний екземпляр спитає, що я думаю про твори Тараса Шевченка. Але й це лише репетиція до компліментів про очі, губи та іншу «атрибутику».
Розбираючи сьогоднішній випадок, я впевнена: розуміння себе не врятувало б мене від того, що мій наречений напередодні весілля оголосив, що покохав іншу. Хоча, можливо, та інша краще розібралася в собі, ніж я.
Залишаючи квартиру мого вже колишнього нареченого Тараса, я викликала таксі до торговельного центру, що був за два квартали звідти. Мені хотілося пройтись, подалі від його, напевно, меланхолійного погляду, який проводжав мене з вікна.
Таксі вже чекало біля входу до супермаркету. Запхавши валізу на заднє сидіння, я вмостилася поруч.
— Поїхали, — мовила я.
— Куди саме? — чомусь уточнив водій.
— Набережна, 5, квартира 58, — відповіла я машинально, подумавши, що ж начебто вказала адресу.
Водій трохи повагався, але таки завів двигун.
— Чого це ви вночі самі з валізою містом блукаєте? — поцікавився він.
— Уявляєте, мене щойно покинув наречений! — вирвалося в мене. Мабуть, я хотіла промовити це вголос, щоб швидше усвідомити реальність.
— Співчуваю, — відповів водій, як мені здалося, з легкою усмішкою.
Я ж вирішила, що не хочу, щоб мене жаліли, і почала виправдовуватися.
— Та нічого страшного! І добре, що Тарас кинув мене до весілля, а не під час церемонії. Чи, ще гірше, після, коли б я, скажімо, носила його дитину або ми мали б п’ятеро дітей, одне за одним. Залишитися самій із п’ятьма дітьми, мабуть, набагато важче, ніж тягнути валізу розбитим асфальтом. До того ж кажуть, що все, що не робиться, — на краще. Іноді залишитися самій із дітьми краще, ніж жити не з тим. Моя прабабуся тому приклад. Вона жила з таким, що ні в казці сказати, ні пером описати. Уявіть, якось узимку вони з чоловіком поверталися з ярмарку, з ними була молодша донька. На повороті віз занесло, і дівчинка вислизнула в кучугуру. І знаєте що? Той чоловік не зупинився! Сказав, що нема причин зупинятися. Тоді прабабуся сама зістрибнула з воза й побігла до дитини, а кінь із її чоловіком поїхав далі. Зрештою, вона з донькою пішки дісталася до села, і після цього стала першою розлученою жінкою в селі. Вирішила, що краще самій виховувати п’ятьох дітей, ніж жити з таким.
Я помітила, що водій пильно розглядає мене в дзеркалі, і спробувала усміхнутися.
— І чим закінчилася історія вашої прабабусі? — запитав він.
— Незабаром вона зустріла порядного чоловіка, який покохав і її, і дітей полюбив. Тож можна сказати, що все закінчилося щасливо, — я почала усвідомлювати, що переживання через розставання з нареченим таки даються взнаки. У нормальному стані я б не вела таких відвертих розмов із незнайомцем. До того ж мій телефон безупинно вібрував. Це або Тарас не все мені сказав на прощання, або моя подруга Олена, до якої я їхала, хвилюється. Телефон знову задзвонив, і я відповіла. На іншому кінці оператор таксі повідомив, що викликана мною машина чекає вже понад десять хвилин і ввічливо запитав, чи не хочу я скасувати поїздку.
Мій мозок кілька секунд обробляв цю інформацію, а потім я, удавано спокійно, звернулася до водія:
— Не могли б ви зупинити машину? Я вирішила повернутися.
— До нареченого, який вас покинув? — чоловік знову глянув на мене в дзеркало, широко усміхаючись. — Не хвилюйтеся, я довезу вас до місця. Так сталося, що я живу в тому ж будинку, на Набережній, 5, тільки поверхом нижче. Я не таксист, але почувши адресу, вирішив вас підвезти.
Ось як мені розбиратися в собі, якщо я не встигаю розібратися в людях, яких зустрічаю? Один кидає перед весіллям, інший підвозить, навіть не спитавши, хто я. Світ повен несподіванок, і ні в ньому, ні в собі я ніколи не розберуся!
— Дякую, — пробурмотіла я, а потім, про всяк випадок, уточнила: — А ви колись кидали дівчину перед весіллям?
— Ні, — розсміявся він. — Я навіть бездомну кішку не зміг залишити, коли переїжджав. Зазвичай кидають мене. Знаєте, скільки разів мене кидали дівчата?
— Скільки?
— Чотири! Чотири рази від мене йшли дівчата, яких я був готовий назвати своєю нареченою.
— Тоді вам не завадило б розібратися в собі, — засміялася я.
— Пробував, — зітхнув він, сміючись. — Але, здається, тих дівчат мало цікавив мій внутрішній світ.
Олена вже чекала біля під’їзду, нервово походжаючи.
— Чому тебе привіз мій сусід? — пошепки спитала вона, щойно я вийшла з машини.
— Це випадково, — так само пошепки пояснила я.
Потім я обернулася до чоловіка.
— Дуже вам дякую! — я потисла йому руку. — Мене звати Соломія, а вас?
— Остап, — хлопець знову широко всміхнувся, і я помітила, як від кутиків його очей розбігаються зморшки.
Остап і справді жив у квартирі поверхом нижче, і наша наступна зустріч сталася вже наступного ранку. Олена пішла на роботу, а я насолоджувалася заслуженим відпочинком. Через заплановане весілля я взяла півторамісячну відпустку й не збиралася її скасовувати. Ось прийду до тями, а там придумаю, як пояснити колегам відсутність медового місяця й обручки на пальці.
Співаючи пісні про лугі і червону калину, я приймала душ. Чомусь цей репертуар завжди мене заспокоював. Я щосили виводила ритмічні куплети.
Вдихнувши на повну для наступного куплету, я раптом почула несамовитий дзвінок у двері. «Що там у них — пожежа чи потоп?» — пробурмотіла я, вилазячи з ванни. Мої ноги одразу занурилися у воду по щиколотки, і я, озирнувшись, прошепотіла: опа.
Відчинивши двері, я одразу спробувала виправдатися:
— Чесно, я нічого не зробила, воно само!
Остап глянув на мене й попрямував до ванної. За хвилину він констатував, що безвідповідальність моєї подруги гідна міських легенд, і що сьомого потопу ні його квартира, ні його психіка не витримають. Потім пообіцяв сам викликати слюсаря, щоб уже напевно.
— До речі, гарно співаєте, — сказав Остап, оглядаючи мене.
Під його поглядом я щільніше загорнулася в рушник і відчула, як щоки заливає рум’янець. Остап подарував мені свою фірмову посмішку й почав ліквідовувати причину потопу.
— Давайте я допоможу, — запропонувала я, намагаючись проштовхатися повз нього до ванної.
— Удвох тут буде затісно. Але якщо хочете сидіти навпочіпки, притулившись до мене, я тільки «за».
— Ага! — вигукнула я. — Тобто якісь темні нахили у вашій натурі таки є?
— Цілком можливо, але раніше я такого за собою не помічав, — розсміявся сусід.
Увечері, коли я розповіла Олені, як ми з Остапом пліч-о-пліч боролися з наслідками потопу, вона реготала, як божевільна.
— Ось бачиш, як іноді корисно вчасно не ремонтувати труби!
— Ти про те, що я нарешті зайнялася фізичною підготовкою?
— Я про те, що Остап допоможе тобі пережити розрив із Тарасом.
Я лише похитала головою, дивлячись на свою занадто мрійливу подругу. Хоча сама розуміла: якби я не сіла вчора в його машину, мій настрій навряд чи був би таким чудовим. Мені навіть трохи соромно стало перед колишнім нареченим за такі швидкі зміни в собі. Але що з мене взяти? Я ж іще не розібралася в собі.
Наступного дня я вирішила спекти «Наполеон» — до цього десерту я беруся лише у піднесеному настрої. Інакше торт не вдається, тож я й не намагаюся. Цього разу «Наполеон» вийшов бездоганним, гідним генія Бонапарта. Я вирішила поділитися ним із сусідом, в знак подяки за вчорашній порятунок. Рішення було спонтанним, і я не подумала, що Остапа може не бути вдома чи що мій візит може бути недоречним.
Двері відчинила юна дівчина в рожевому халаті з мокрим волоссям. Я розгубилася й випалила перше, що спало на думку:
— Олена з верхнього поверху просила передати.
Я всунула їй торт і поспішила назад.
Увечері я зізналася подрузі, що своєю витівкою, можливо, підставила її.
— А раптом та юна сусідка подумає, що ти поклала око на її хлопця?
Олена лише похитала головою.
— Умієш ти, Соломіє, усе ускладнювати! Звісно, це моя провина, треба було одразу сказати, що з Остапом живе його молодша сестра, студентка, красуня і так далі. Але хто ж знав, що ти розпочнеш таку швидку авантюру.
— Яку ще авантюру?
— На мою думку, «Наполеон» — це чудова ідея й вагомий натяк!
— Та ну тебе! Це не натяк, а звичайна подяка. А чому Остап живе з сестрою?
— Марта нещодавно приїхала, вступила до місцевого університету. Вони, здається, обоє з якогось далекого села. До речі, сільські хлопці найнадійніші, — додала Олена.
У цей момент у двері подзвонили.
— Відчиниш? — спитала Олена.
— Чому я? Це ж твоя квартира!
— Але я нікого не чекаю, — захихотіла подруга.
Я кинула на неї суворий погляд, але пішла відчиняти. За дверима стояв Остап. Мої губи мимоволі склалися в усмішку, наче перед давнім знайомим. Я навіть прикрила рота долонею, щоб він не подумав нічого зайвого.
— Дякую за смаколик! — Остап простягнув порожню тарілку. — Ми з сестрою з дитинства не куштували такого. Раніше такий торт пекла наша бабуся.
Його слова звучали щиро, і я так зраділа, що забула приховати свою задоволену усмішку. Так і витріщалася на його очі з промінчиками зморшок.
— Може, прогуляємося? — запропонував Остап.
— Куди? — не зрозуміла я.
— Просто нікуди.
— А, туди можна! — кивнула я. — Зараз?
— Звісно! Інакше можемо не встигнути, — Остап усе ширше усміхався.
— Тоді відпрошуся в подруги.
Я причинила двері й озирнулася. Олена стояла, схрестивши руки.
— Тільки повертайся не пізніше дванадцятої, люба Попелюшко, — награно повчально сказала вона.
Ми з Остапом повернулися близько півночі — час у його товаристві кудись утік. При цьому ми просто розмовляли! Блукали навмання вулицями міста й говорили про все. Чомусь Остапу була цікава моя думка з кожного приводу, а мені — досліджувати його внутрішній світ.
Я зрозуміла, що з нетерпінням чекаю нової зустрічі, бо хочу продовжити нашу розмову й обговорити ще безліч тем. А ще помітила, що поруч із Остапом мій внутрішній світ розквітає, мов вітражі в променях сонця.
Якось, повертаючись із чергової прогулянки, ми жваво обговорювали способи побудови справедливого суспільства. Я не одразу помітила біля під’їзду Тараса, мого колишнього нареченого. Якби він не гукнув, ми б так і пройшли повз.
— Соломіє, — покликав він.
Я озирнулася й дуже здивувалася, побачивши його.
— Щось сталося? — занепокоїлася я.
— Так. Нам треба поговорити.
— Гаразд, ходімо.
Я швидко попрощалася з Остапом і разом із Тарасом піднялася до квартири Олени.
Щойно ми зайшли, Тарас почав обіймати мене. Спершу я не пручалася — ще недавно це були звичні обійми. Але потім у моїй голові щось клацнуло, і я його відштовхнула.
— Що з тобою? Навіщо ти тут?
— Я помилився щодо Христини, ми більше не разом. Я хочу бути з тобою, бо кохаю лише тебе! Нарешті я це зрозумів, раніше я не розібрався в собі.
Ось як, виявляється, треба «розбиратися в собі»? Спочатку спробувати одне, потім інше, як страву в ресторані, поки не зрозумієш, що тобі до смаку? Вибачте, але я не хочу бути частиною таких експериментів! Хай у мені залишається мій внутрішній безлад!
— Тарасе, вибач, але я переглянула наші стосунки, і вони більше не в моєму списку бажань.
— Чому? — щиро здивувався він.
Я знизала плечима. Звідки мені знати? Я ж іще не розібралася в собі!
— Іди, будь ласка, у мене ще справи.
Я ледь не силоміць випровадила його й полегшено зітхнула.
Наступного ранку я спустилася до квартири Остапа, щоб розповісти йому про примхи долі. Двері відчинила Марта, його сестра.
— Соломіє, що у вас учора сталося?
— Що?
— Остап уночі помчав на вокзал Сказав, що п’ятий раз — це занадто, і він їде додому.
— Куди додому?
— До нашого рідного міста.
Я сіла на підлогу в передпокої й обхопила голову руками. Тобто Остап подумав, що я кинуся в обійми колишнього нареченого й покину його, як ті чотири попередні дівчини?
— Нізащо! — вигукнула я. — Марто, дай мені адресу, куди він міг поїхати.
— Ти поїдеш за ним?
— Звісно.
— Клас! — захоплено сказала Марта.
На вокзалі дівчина за стійкою повідомила, що на потрібний поїзд квитків немає, і я можу поїхати лише завтра.
— Я не можу завтра! Будь ласка, мені треба зараз! — благала я.
— Вибачте, нічим не можу допомогти, — відповів холодний голос.
— Зрозумійте, я нарешті розібралася в собі! Я знаю, хто я і чого хочу! А він не знає, що я розібралася! Мені треба терміново йому сказати. Виявляється, розібратися в собі зовсім не складно! Головне — дочекатися моменту, коли зрозумієш себе. Ось зараз моє серце само веде монолог. Воно б’ється ритмічно й твердить: «Ось вона, справжня любов!». А те, що було раніше, — якась неоригінальна версія, точно не любов.
Того ж вечора я таки дісталася до рідного міста Остапа, хоч і довелося їхати з пересадками. З адресою від Марти я знайшла будинок його батьків — невеличкий, але затишний, із садком, де гуділи бджоли. Остап стояв на ґанку, задумливо дивлячись на захід сонця. Побачивши мене, він застиг, а потім його обличчя осяяла знайома усмішка з промінчиками зморшок. Я розповіла йому все: про свою раптову ясність, про те, як моє серце нарешті вказало мені шлях. Він слухав, не перебиваючи, а потім міцно обійняв мене. «Соломіє, я думав, що втратив тебе, як інших», — тихо сказав він. Ми довго говорили під зоряним небом, і я відчула, що мій внутрішній світ, нарешті, знайшов свій дім. Відтоді ми з Остапом разом, і кожен наш день — це нова сторінка щасливої історії, де немає місця сумнівам, лише любові й взаємному розумінню.
