— Що ви тут робите о такій годині? — вигукнула я, вбігаючи на кухню в своїй піжамі, і побачила, як Ольга Василівна переставляє тарілки в шафках, ніби це її власна оселя.

Вона повернулася, зиркнула на мене згори донизу і фиркнула:

— А ти чому в такому вигляді? Хіба так зустрічають гостей? Одягни щось пристойне!

— Гості? — повторила я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Ви не гість, ви зайшли без запрошення! Це наш дім, і я маю право ходити, як завгодно!

— Наш дім? — розсміялася вона саркастично. — А хто за нього заплатив? Я внесла свою частку, тож маю право перевірити, як ви тут господарюєте. Дивись, який безлад у шафках!

— Ваша частка пішла на ремонт у вітальні, а кухня — це мамин внесок! — відрізала я. — Якщо хочете розпоряджатися, то тільки в тій кімнаті!
Ольга Василівна поклала тарілку з гучним стуком і підійшла ближче, її очі блищали від обурення.

— Ти забуваєшся, дівчино! Без моїх грошей ви б досі животіли в орендованій квартирі. А тепер ще й грубиш? Я прийшла допомогти, а ти мене виганяєш?

— Допомогти? — перепитала я, відчуваючи, як серце калатає. — Це не допомога, це втручання! Ви не маєте права приходити сюди без дзвінка!
Вона схрестила руки і посміхнулася зловтішно.

— Побачимо, що скаже Андрій. Він мій син, і він мене підтримає. Де він, до речі?

— Він спить, і я не збираюся його будити для ваших примх! — відповіла я твердо. — А тепер, будь ласка, йдіть. Або я подзвоню мамі, бо ж вона теж гроші давала і має право тут хазяйнувати!

Ольга Василівна застигла, її обличчя спохмурніло, але вона не відступила одразу.

— Твоя мама? Ха, нехай приїжджає. Подивимося, хто тут господиня!

Цей момент став переломним, і я зрозуміла, що більше не терпітиму. Але щоб зрозуміти, як ми дійшли до цього, треба повернутися на початок нашої історії.

Ми з Андрієм завжди намагалися будувати життя самостійно, без позик чи зобов’язань. Жили в маленькому містечку неподалік від Львова, де все було знайоме й тихе.

Андрій працював мехпніком на місцевому заводі, а я — вчителькою в школі. Наші доходи були скромними, але ми вміли планувати. Та ось його мама, Ольга Василівна, мала звичку втручатися.

Вона часто пропонувала фінансову підтримку, але потім нагадувала про це при кожній нагоді, ніби ми були вічними боржниками.

— Синку, візьми ці 5000 гривень на продукти, — казала вона Андрію по телефону. — Не хочу, щоб ви гхарчувались погано.

А через тиждень, коли ми зустрічалися на сімейній вечері:

— Пам’ятаєш, як я вам допомогла? Без мене ви б не мали тих смачних страв на столі.

Ми з Андрієм переглядалися, і він шепотів:

— Не звертай уваги, кохана. Вона просто хоче почуватися потрібною.

Але мені це набридало. Я виросла в родині, де допомога була безумовною, без постійних нагадувань. Моя мама, Наталя Петрівна, завжди казала:

— Діти, якщо даєте, то давайте від душі, без рахунків.

Коли ми почали мріяти про власне житло, я вирішила: ніякої допомоги від Ольги Василівни. Після того, як моя тітка пішла з життя, вона залишила спадщину — квартиру в Львові, яку мама продала і розділила гроші між мною та братом. Це було половина від потрібної суми на нову квартиру в нашому містечку.

Ми з Андрієм раділи, як діти. Сиділи ввечері на балконі нашої орендованої квартири, пили чай і планували.

— Уявляєш, наша власна оселя! — сказав Андрій, обіймаючи мене. — З великою кухнею, де ти будеш пекти свої пиріжки.

— І кімнатою для дітей, колись, — додала я, посміхаючись.

Але Ольга Василівна дізналася про наші плани від Андрія — він проговорився по телефону.

— Діти, я готова додати решту! — заявила вона, приїхавши до нас без запрошення. — Але квартира має бути на моє ім’я. Для безпеки.

Я мало не облилася чаєм.

— Чому на ваше? — запитала я спокійно, але всередині все кипіло.

— А на чиє ж? Ви молоді, недосвідчені. А якщо щось трапиться? Я ж мати, піклуюся.

Андрій мовчав, дивлячись у підлогу.

— Моя мама теж внесла гроші, — сказала я. — Може, оформимо на всіх?

Ольга Василівна розсміялася, ніби я пожартувала.

— Ти серйозно? Я не збираюся ділити з кимось. Або так, або ніяк.

— Тоді ніяк, — відрізала я. — Ми візьмемо кредит у банку. Краще платити відсотки, ніж залежати.

Вона вийшла, грюкнувши дверима, а Андрій зітхнув:

— Навіщо ти її роздратувала? Вона ж хотіла допомогти.

— Допомогти чи контролювати? — запитала я. — Ми впораємося самі.

Але через кілька днів Андрій повернувся з роботи з винуватим виглядом.

— Вибач, але мама наполягла. Вона дала третину суми. Сказала, що інакше образиться назавжди.

Я сіла на диван, відчуваючи розчарування.

— Добре, — сказала я. — Але це востаннє. І ми повернемо все з часом.

Після цього Ольга Василівна ніби ожила. Вона почала дзвонити щодня з порадами щодо ремонту.

— Не беріть ті шпалери, вони дешеві. Я знаю кращі, — казала вона.

Ми поїхали до магазину разом, і там почався цирк.

— Ось ці, з квітами, — вказувала вона. — Ідеально для вітальні.

— Але нам подобаються сучасні, без малюнків, — заперечила я.

— Дурниці! Я плачу, я вибираю.

Андрій втрутився:

— Мамо, давай компроміс. Ми візьмемо ваші для однієї кімнати.

Я зціпила зуби, але погодилася. Потім була черга меблів.

— Диван має бути великий, шкіряний, — наполягала Ольга Василівна в меблевому салоні. — Щоб мені було зручно сидіти, коли приїду.

— А нам потрібен компактний, для нашої маленької вітальні, — сказала я.

Вона повернулася до продавця:

— Запакуйте той, що я показала. Я оплачую.

Ми з Андрієм переглянулися, і він прошепотів:— Потерпи, скоро все скінчиться.

Коли квартира була готова, Ольга Василівна приїхала з вимогою.

— Дайте мені ключі про запас, — сказала вона. — Раптом що.

Я хотіла відмовити, але Андрій кивнув:

— Добре, мамо.

— Це помилка, — сказала я йому пізніше. — Вона почне приходити, коли завгодно.

І я мала рацію. Спочатку це були дрібниці: дзвінок у двері ввечері, вона з пакетом продуктів.

— Я принесла свіжі овочі з ринку, — казала вона. — Ви ж не вмієте вибирати.

— Дякуємо, — відповідала я крізь зуби.

Але з часом ситуація лише погіршувалася, ніби невидима тінь дедалі сильніше затьмарювала наш спокій. Одного разу, повернувшись із роботи втомленою після довгого дня в школі, де я перевіряла учнівські зошити до пізнього вечора, я помітила, що двері нашої квартири ледь прочинені.

Серце закалатало від тривоги, адже ми з Андрієм завжди замикали їх на ключ. Я обережно увійшла, тримаючи в руках важку сумку з продуктами, і почула шурхіт із нашої спальні.

Скинувши туфлі біля порога, я тихенько підійшла до дверей спальні й застигла від подиву: Ольга Василівна, у своєму звичному сірому кардигані, методично перекладала наші речі в шафі, ніби це була її власна оселя.

Мої сукні, акуратно поскладані светри Андрія, навіть його робочі сорочки — усе було розкладено по-новому, за її власним порядком. На підлозі лежала купка білизни, яку вона, мабуть, вважала “неправильно складеною”.

— Що ви робите? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, яке видавало моє обурення.

Вона навіть не здригнулася, лише повернула голову й окинула мене поглядом, ніби я була не в себе вдома, а в гостях у неї.

— Прибираю, — відповіла вона спокійно, ніби це було само собою зрозуміло. — У вас тут такий безлад! Як можна жити в такому хаосі? Шафа виглядає, ніби ви просто кидаєте речі навмання.

Я відчула, як обличчя палає від образи. Це була наша спальня — місце, де ми з Андрієм могли бути собою, де зберігали наші особисті речі, спогади, маленькі дрібнички, які робили цей простір нашим. А вона поводилася так, ніби мала право перекроювати наше життя.

— Це наша спальня! — вигукнула я, не стримавшись. — Ви не маєте права копирсатися в наших речах без дозволу!

Ольга Василівна повільно поклала мою синю сукню на ліжко й посміхнулася — не теплою, материнською посмішкою, а з ноткою зверхності, яка завжди з’являлася, коли вона відчувала свою перевагу.

— Я просто допомагаю, — сказала вона, підкреслюючи слово “допомагаю”. — Як мати. Хіба не для цього я дала вам гроші на цю квартиру? Щоб ви жили гідно, а не в безладі.

Я стояла, міцно стиснувши ручки сумки, яку все ще тримала, і намагалася знайти слова, щоб не вийти із себе. У цей момент із кухні з’явився Андрій, який щойно повернувся з прогулянки з нашим собакою, Рексом. Побачивши напружену сцену, він зупинився, переводячи погляд із мене на свою матір.

— Мамо, — сказав він тихо, але твердо, — йди додому. Ми самі впораємося з порядком.

Ольга Василівна зиркнула на нього, але не поспішала йти. Вона склала руки і промовила:

— Андрію, я лише хочу, щоб у вас усе було як слід. Ти ж знаєш, що я завжди дбаю про тебе.

Він зітхнув, явно розриваючись між бажанням не образити матір і необхідністю захистити наш простір. Я відчула, як у мені наростає роздратування: чому він не може сказати це чіткіше? Але Ольга Василівна, не дочекавшись відповіді, зібрала свої речі й вийшла, кинувши наостанок:

— Подзвоню завтра.

Та вона не вгамовувалася. Через кілька днів, у суботу, коли я ще ніжилася в ліжку, насолоджуючись рідкісним вихідним, о сьомій ранку задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я свекрухи. Я зітхнула й відповіла, сподіваючись, що це щось швидке.

— Доброго ранку, — сказала вона бадьоро, ніби не помічаючи ранньої години. — Я приїду сьогодні перевірити сантехніку у ванній. Я ж платила за неї, пам’ятаєш? Треба переконатися, що все працює.

— Не треба, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Усе гаразд, ми перевіряли нещодавно.

— Я все одно приїду, — відрізала вона й поклала слухавку.

Я повернулася до Андрія, який уже прокинувся й чув розмову.

— Вона не зупиниться, — сказала я, відчуваючи, як утома змішується з роздратуванням. — Це вже не просто допомога, це вторгнення.

Він потер очі, явно не готовий до чергової розмови про свою матір.

— Вона просто турбується, — пробурмотів він. — Може, варто дозволити їй перевірити, і вона заспокоїться?

— Андрію, — сказала я різкіше, ніж хотіла, — це наш дім. Ми не повинні дозволяти їй поводитися так, ніби вона тут господиня.

Він кивнув, але я бачила, що йому важко. Того ж дня Ольга Василівна приїхала з майстром-сантехніком, якого сама найняла. Вона гордо крокувала по квартирі, вказуючи на кран у ванній, який, за її словами, “підозріло шумів”.

Я стояла осторонь, спостерігаючи, як майстер, молодий чоловік у синьому комбінезоні, перевіряв труби, хоча я була впевнена, що все працює ідеально.

— Бачиш, я ж казала, що треба перевірити, — сказала Ольга Василівна, звертаючись до мене з тріумфом у голосі. — А якщо б потекло?

— Нічого не тече, — відповіла я холодно. — Але дякую за турботу.

Вона лише фиркнула й пішла оглядати кухню, ніби шукаючи ще щось, до чого можна причепитися. Того вечора, коли вона нарешті пішла, ми з Андрієм сіли на дивані у вітальні, тримаючи в руках чашки з трав’яним чаєм, який я заварила, щоб заспокоїтися.

— Треба поставити крапку, — сказала я рішуче, дивлячись на відблиски світла від лампи на стелі. — Інакше це ніколи не скінчиться. Вона приходитиме, коли захоче, і переставлятиме все, що їй заманеться.

Андрій зітхнув, крутячи чашку в руках.

— Вона моя мама, — сказав він тихо. — Я не можу бути грубим. Вона ж справді допомогла нам із квартирою.

— Допомогла, але це не дає їй права контролювати наше життя, — відповіла я. — Якщо ми не зупинимо це зараз, вона вирішуватиме, що нам їсти, як одягатися і де ставити меблі.
Він кивнув, але я бачила, що він вагається. Тоді я додала:

— Я подзвоню своїй мамі. Вона порадить, як краще вчинити.

Тієї ж миті я взяла телефон і набрала номер мами. Її голос, спокійний і впевнений, одразу заспокоїв мене.

— Доню, розкажи, що сталося, — сказала вона, вислухавши мої скарги про постійні візити свекрухи.

Я детально розповіла про спальню, сантехніку, про те, як Ольга Василівна поводиться, ніби це її квартира. Мама слухала уважно, не перебиваючи.

— Доню, не терпи цього, — сказала вона нарешті. — Якщо вона не поважає ваш простір, треба чітко встановити межі. Якщо хочеш, я приїду і поговорю з нею. Ми ж родина, я не дозволю, щоб тебе ображали.

— Мамо, дякую, — відповіла я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози від її підтримки. — Але поки що ми спробуємо самі впоратися.

— Добре, але я на зв’язку, — сказала вона. — Якщо що, я за годину буду у вас.

Ця розмова дала мені сили, але я й гадки не мала, що справжнє випробування чекає нас попереду. Критичний момент настав того недільного ранку, про який я згадувала на початку.

Після сцени на кухні, коли Ольга Василівна переставляла посуд у шафках, я відчула, що моя терплячість добігла кінця. Я замкнулася у ванній, де пахло лавандовим милом, яке я купила на ярмарку, і, тремтячи від обурення, набрала мамин номер.

— Мамо, приїжджай швидше! — сказала я, стримуючи сльози. — Ольга Василівна знову тут, переставляє все на кухні, поводиться, ніби це її дім, і не хоче йти!

— Тримайся, доню, — відповіла мама спокійно, але я чула в її голосі рішучість. — Я вже в дорозі. Буду за півгодини.

Я сиділа на краю ванни, слухаючи, як за дверима Ольга Василівна грюкає каструлями, і намагалася заспокоїтися. Через тридцять хвилин пролунав дзвінок у двері.

Я вибігла з ванної, але Ольга Василівна вже була біля дверей і відчинила їх, ніби справжня господиня. На порозі стояла моя мама, Наталя Петрівна, із невеликою валізою в руках. Її сиве волосся було акуратно зібране в пучок, а в очах горіла впевненість.

— О, Наталю Петрівно, яка несподіванка! — сказала Ольга Василівна з награною привітністю. — З валізою? До кого це ви?

Мама поставила валізу на підлогу, поправила шалик на шиї й посміхнулася — спокійно, але з тією силою, яка змушувала всіх уважно слухати.

— До дітей, звісно, — відповіла вона. — Вирішила погостювати тиждень-два. Вирішила подивитись, що тут і як. Як живуть. Ой, а що за неприємний запах? Доню, що це, відчини вікна, – сказала мама наморщивши носа.

Моя свекруха тільки хмикнула. Вона ж замінила мій засіб для миття посуду без запаху своїм із ароматом морського бризу і тепер, коли вона мила шафки у кухні вся квартира мала запах громадської вбиральні.

Ольга Василівна зблідла, її рука мимоволі стиснула дверну ручку. Вона відкрила рот, щоб щось сказати, але мама не дала їй шансу.

— А ви тут що робите? — запитала мама, проходячи в квартиру. — Знову сина навідати вирішили? Чи вже з речами сюди?

Ольга Василівна зам’ялася, її впевненість розтанула, як сніг під весняним сонцем.

— Я просто навідалася, — пробурмотіла вона. — Перевірити, чи все гаразд.

— Усе гаразд, — відрізала мама, ставлячи валізу біля дивана. — Доню, та відкрий же ти двері на балкон, тут дихати нічим. Доречі, я вирішила що не зайвим буде диван замінити, хочу сюди поставити бежевий, вже замовила. А цей викинемо.

Свекруха стояла і очима клапала, адже мама вказала на диван, що вона придбала:

— Та як ви смієте у домі дітей так розпоряджатись безцеремонно? – мовила вона. – Ніякого такту.

— Ой, так я ж гроші дала. Буду тут міняти все, жити скільки хочу, бо ж гроші давала і можу робити що собі думаю.

— Та скільки ж вони тоді проживуть. Не смійте втручатись у сім’ю мого сина.

— А ви, свахо? Що робите зараз ви? Я піду, але й ви вийдете зі мною у двері. Як ні, то поглянемо хто виграє і як довго шлюб наших дітей протримається. То що?

— Більше ноги моєї у цьому домі не буде, – кинула свекруха роздратовано, – Я допомагала від душі. а ви тут цирк влаштовуєте.

Свекруха пішла грюкнувши дверима, а ми із мамою ще довго сиділа на кухі сміялись і говорили про все на світі. Цей раунд за нами, але чи заспокоїться моя свекруха на цьому?

Як думаєте?

Головна кратинка ілюстративна.