Годинник показував дев’яту вечора, коли двері нарешті відчинилися. Я сиділа на дивані, заколисуючи малого Артемчика, який нарешті заснув після двогодинного марафону. Моя спина гуділа, а в шлунку було порожньо, бо за весь день я встигла лише перехопити кілька сухариків.

Сергій зайшов у квартиру з виглядом людини, яка цілком задоволена життям. Від нього пахло домашніми пиріжками та затишком.

— О, ви вже спите? — напівпошепки запитав він, знімаючи куртку.

— Ми не спимо, Сергію. Я чекала на тебе дві години тому. Ти ж знав, що сьогодні був важкий день, Артемчик вередував… Де ти був?

— Я ж тобі писав повідомлення. Заїхав до мами. Вона приготувала такі голубці, ну просто неймовірні. Ми поїли, потім пили чай з варенням, обговорювали новини. Знаєш, мамі так бракує спілкування, я не міг просто втекти одразу після трапези. Треба ж було приділити їй увагу.

Я відчула, як усередині мене все закипає.

— Приділити увагу мамі? А як щодо того, щоб приділити увагу власній дитині? Або дружині, яка за весь день не мала змоги навіть умитися нормально?

Сергій зітхнув, дивлячись на мене з легким відтінком жалю, який ображав ще більше, ніж байдужість.

— Ірино, ну що ти знову починаєш? Ти ж сама знаєш, що зараз на кухні в нас ну, скажімо так, режим суворої економії зусиль. Я втомився від магазинних напівфабрикатів. Мені хочеться нормальної, домашньої їжі. Коли ти знову почнеш готувати так, як раніше, я буду летіти додому одразу. А поки що — не бачу нічого поганого в тому, що мама мене годує.

— Тобто твій прихід додому залежить від меню в холодильнику? — мій голос тремтів.

— Не перекручуй. Просто прийми це як тимчасове рішення. Тобі ж менше роботи — не треба думати, чим мене годувати. Все, я в душ і спати.

Він пішов, залишивши мене в темряві вітальні. Я дивилася на сина і розуміла, що наше життя змінилося назавжди, і зовсім не так, як я собі уявляла.

Рік тому в нашому житті з’явилося маленьке диво — наш первісток. Здавалося б, це мав бути найщасливіший період, але реальність виявилася набагато прозаїчнішою. Усі звичні ритуали, які ми вибудовували роками, розлетілися на друзки. Особливо це торкнулося нашого побуту.

До народження дитини я обожнювала готувати. Наш холодильник завжди нагадував вітрину елітної кулінарії: вишукані м’ясні страви, складні гарніри, випічка за рецептами відомих шеф-кухарів. Сергій звик, що вечеря — це ціле свято, де все подається гарячим, щойно з плити.

Проте з появою сина мій світ звузився до розмірів дитячого ліжечка. Перші шість місяців були справжнім випробуванням: малюк майже не спав уночі. Я перетворилася на тінь самої себе, рухалася автоматично, мріючи лише про одну розкіш — подрімати хоча б годину в тиші.

Звісно, за таких умов кулінарні шедеври відійшли на десятий план. Я перевела нашу родину на “швидке харчування”: готові котлети з найближчого супермаркету, пельмені з пачок, заморожені овочеві суміші.

Сергію такі зміни категорично не сподобалися. Спочатку він мовчав, лише з якимось сумом пересуваючи виделкою по тарілці з магазинними голубцями. Але його терпіння вистачило лише на кілька тижнів.

Одного вечора він вимовив фразу, яка стала початком кінця нашої сімейної ідилії:

— Знаєш, треба з цим щось вирішувати. Ми не можемо так жити далі.

Я тоді була настільки виснажена, що не вловила підтексту. Подумала, можливо, він хоче найняти помічницю або почати допомагати мені з дитиною, щоб у мене з’явився час на кухню. Але Сергій мав свій план — набагато простіший для нього і набагато болючіший для мене.

Наступного дня він просто не прийшов додому вчасно. Коли я зателефонувала йому, почула спокійний голос:

— Я у мами. Вона покликала на вечерю, тут такий аромат. Буду пізніше.

З того часу це стало системою. Поки я крутилася, як білка в колесі, намагаючись встигнути все — від прання пелюшок до гігієнічних процедур малюка — мій чоловік насолоджувався домашнім затишком у своєї матері.

Найбільше мене вражало його виправдання. Коли він повертався пізно ввечері, він завжди наголошував на тому, що мамі “потрібно приділити час”.

— Розумієш, Іро, мама старається, готує. Я не можу просто з’їсти все за п’ять хвилин і піти. Ми спілкуємося, обговорюємо родинні справи. Вона чекає на мене.

А на мене? На сина? Виходить, що потреби дорослої жінки у “співрозмовнику” набагато важливіші за потреби молодої матері в підтримці. Я намагалася пояснити йому, що мені катастрофічно не вистачає допомоги ввечері. Що я теж хочу хоча б на пів години передати дитину в руки батька, щоб просто посидіти в тиші. Але він лише розводив руками:

— Я ж приходжу ситий, тобі не треба стояти біля плити. Хіба це не допомога?

Мене дивувала позиція свекрухи, Світлани Іванівни. Вона ж жінка, вона сама виховувала дітей. Невже вона не розуміє, наскільки мені зараз важко? Здавалося б, любляча бабуся мала б сказати синові: “Бери ці судочки з їжею і біжи додому, допоможи дружині з малим”. Але ні.

Їй було набагато приємніше мати персонального “слухача”. Вона буквально вчепилася в цю можливість знову стати для сина головною жінкою, яка “годує і розуміє”.

Кожного вечора вона вигадувала нові й нові страви, щоб у Сергія не було жодного стимулу повертатися додому до нашої простої їжі. Коли він розповідав про її черговий кулінарний шедевр, мені хотілося плакати від несправедливості.

Гроші, які ми могли б витрачати на якісь приємні дрібниці для нашої родини, він часто залишав там, купуючи дорогі продукти для “маминих обідів”. Конкретних сум я не знала, але бачила, що наш сімейний бюджет став набагато скромнішим.

— Мамі потрібно допомагати з продуктами, — казав він. — Вона ж для мене готує.

Я відчувала себе самотньою у власному шлюбі. Моя кухня стала порожньою не тому, що я розлінилася, а тому, що в мене забрали сенс щось робити. Навіщо старатися, якщо він все одно піде туди, де “смачніше і спокійніше”?

Минуло кілька місяців. Дитина підросла, режим став трохи стабільнішим. Іноді в мене з’являється вільна година, але я більше не біжу до плити, щоб приготувати щось особливе для чоловіка. Щось у мені зламалося.

Я дивлюся на Сергія, який щовечора повертається від мами з ситим і трохи винуватим виглядом, і відчуваю лише холод. Він звикає до того, що сім’я — це місце, де йому нічого не винні, а він винен лише “прийти переночувати”.

Світлана Іванівна продовжує свою гру в “ідеальну маму”, не розуміючи, що вона власними руками руйнує шлюб свого сина. Хоча, можливо, вона все чудово розуміє і саме цього прагне — повернути свою дитину під своє крило.

Я вирішила для себе: коли Артемчик піде в садочок і я повернуся на роботу, я не буду знову ставати до плити заради людини, яка покинула мене в найважчий момент.

Якщо йому так подобається мамина кухня — нехай. Але він має розуміти, що за кожну таку вечерю він платить близькістю зі мною та сином.

Минулої суботи він запитав:

— Іро, а коли ти знову спечеш свій фірмовий пиріг з м’ясом? Пам’ятаєш, як раніше?

Я подивилася на нього, потім на гору непрасованої дитячої білизни і спокійно відповіла:

— Запитай у мами, Сергію. Можливо, у неї є рецепт кращий за мій. У мене зараз зовсім інші пріоритети.

Він промовчав, але я побачила в його очах розгубленість. Мабуть, він почав здогадуватися, що безкоштовні вечері у мами мають дуже високу ціну, яку йому доведеться платити роками.

Я більше не та наївна дівчина, яка намагалася бути ідеальною в усьому. Я навчилася цінувати свій час і свої зусилля. І якщо чоловік вибрав бути “маминим синочком” замість того, щоб бути главою сім’ї, то це його вибір. А мій вибір — бути щасливою мамою, незважаючи ні на що.

Головна картинка ілюстративна.