Прийшлося знову ставати до роботи, бо мало я настоялася за цілий день. на запах вже й син прибіг, а я ж тільки на чоловіка розраховувала.
– У тебе дружина є, то хай тебе й годує, бодай щось зробить за цілий день! В хаті пилюка, їсти нема що, а вона вилежується!
Ні, я людина спокійна, але ж треба й їй совість мати! А вона як рота на мене відкрила, то я аж присіла, бо на мене в цій хаті ніхто не має права відкривати рота та ще таке говорити.
– Я стомлююся біля дитини.
Як почала вона перераховувати, як вона пів ночі не спить та як карається з дитиною, що з рук не злазить. Ну, здивувала їжака, як то кажуть. Хто такого не проходив в своєму житті? Хай дякує, що в нас живе, а не як ми колись з дитиною в гуртожитку, де за однією стінкою вічні гульки, а за іншою бабка, яка просто тарганів розводить в промислових масштабах.
– А ви мені з дитиною не допомагаєте! Забули, як самі сина ростили?
І тут я задумалася. Мені й справді ніколи няньчитися з онуком, бо отак прийду то він або спить, або їсть, ну, п’ять хвилин на руках потримаю і йду спати, бо мені ж на роботу зранку і треба заснути перше, ніж Данилко буде вередувати.
А сина я ростила так само, ніхто мені не допомагав. Тоді як було? Рік посиділа і вперед, на роботу, дитину в ясла, забираєш звідти всього мокрого ще й з нежиттю і тоді знову лікарняне.
Чоловік виспатися не може, бо ж там тости, там таргани бігають, тут син вередує. То я його цілу ніч на руках ношу, а на ранок вже сил ні на що не маю. Свекруха жила в двокімнатній квартирі сама і навіть пів слова не сказала, щоб ми до неї переїхали. Була впевнена, що я її сина захомутала і спеціально так зробила, що вже при надії була, коли ми розписувалися.
– Головою треба було думати, а не бозна-чим!, – казала вона.
Досі живе в своїй квартирі, але я туди ні ногою, не хочу їй допомагати, хай соціальні служби нею опікуються.
За все наше спільне життя жодного доброго слова не чула від неї, тільки докори, що я її синочкові життя зіпсувала.
Знаю, що вона сина підмовляла мене покинути і не раз запрошувала його до себе, щоб звести з донькою якоїсь подруги, коли у нас вже була дитина!
Тоді я зареклася, що буду зовсім іншою свекрухою, що пущу дітей у свій дім і як би не було сутужно, буду допомагати.
Та й невістку я прийняла добре, на мою думку. Просто зараз спільне життя отак показує різні сторони. Так, в Данилка зубки лізуть, того й вередує.
Нічого, завтра вихідні і якось буде. Поїхали з самого ранку з чоловіком і закупилися продуктами, далі пішли перед вечором з онуком гуляти, хай діти відпочинуть хоч годину без цього малого вередуна. Та й спати краще буде вночі і всім іншим дасть.
Всі ми незадоволені буваємо, але це не означає, що ми стаємо черстві. Просто щодень одне і те ж і людина якось забуває, що інша людина теж стомлюється і теж має бажання, щоб хтось їй допоміг.
Може, й свекруху свою відвідаю, бо ж знаю, що чоловік до неї ходить та допомагає. Але не думаю, що ця жінка змінилася, якщо за все своє життя нас так і не відвідала і правнука не бачила. Думаю, що вона якраз виключення з правил.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
