– У моєї доньки буде батько! – вперлася Марина, – А у мене буде чоловік! У мене все буде, як у всіх!
Ми з сусідами хитали головами на знак згоди, бо що ж тут сказати? Ніхто не застрахований від того, що твій чоловік збере речі в торбинку та гайне світ за очі. Ми жили в п’ятиповерховій хрущовці, тому знали одна одну добре, більшість з нас і працювали разом на одному підприємстві, яке ці квартири й давало.
Марина працювала на молокозаводі, де й познайомилася з Сергієм. Він був завидним женихом і Марина зробила все можливе аби вони були разом. Скоро на світ з’явилася Світланка, яка радувала маму гарним апетитом і схожістю на батька.
Але Сергій від цього мав мало радості, його почало нудити сімейне життя, він хотів чогось іншого видно. Тому одного ранку просто пішов на роботу і більше додому не прийшов.
Кинулася Марина до керівництва, до його батьків, до партії, але ніхто їй чоловіка не повернув.
Це жінку просто остаточно розлютило, просто бути заміжньою для неї означало більше, ніж для будь-кого з нас.
– Ну чого ти так, Марино, – казала їй я, – Навіщо тобі чоловік за всяку ціну? Ти хіба в селі, що тяжко працюєш? Вода в хаті, газ в хаті, ні полоти, ні садити… Жінка легко може ростити дитину сама.
– А я не хочу сама!, – відрізала вона.
Я не знаю, чому вона так затялася, але не пройшло й місяця, як Марина привела до хати чоловіка.
Ми тільки плечима стенали, бо ж що тут зробиш? Хіба нам з ним жити?
Ми нового чоловіка майже не бачили – він не гуляв з малою Світланкою, не забирав її з садочку, не водив Марину в кіно.
Зранку двері рипали і звідти виходив чоловік, а ввечері двері знову рипали і туди заходив чоловік.
На вихідні з дверей випурхувала лише Марина вся щаслива з метою відстояти в довжелезній черзі і таки щось купити.
Вона все робила сама – дитину ростила, працювала і їжу діставала, ми практично того чоловіка й не бачили, хоч Марина тільки й щебетала:
– Мій Матвій таке смішне мені розказав…
– Мій Матвій має дуже добру зарплату…
– Мій Матвій просто обожнює Світланку…
Проте, достаток був у неї лише на словах, бо що їла я, те й вона, одяг новий у неї так і не з’явився, ходила в одних і тих самих черевиках, лиш міняла набійки.
Світланка росла дуже мовчазною дівчинкою, такою тихенькою і бліденькою, де й ділася та круглощока дитина, яка буда в дитинстві.
Тільки після того, як дівчинка пішла вчитися в інше місто, то я вперше побачила її усмішку. Вона дуже рідко приїздила, бо було зрозуміло, що вдома не з медом.
Тепер Марина тільки й торочила про те, як вона гарно вчиться та має підвищену стипендію. Про Матвія говорила все менше і менше і він так само рідко з’являвся перед наші очі.
А потім сталося непоправне – на практиці Світланка пішла купатися на річку і не справилася з течією.
Приголомшена Марина сиділа на поминках і говорила: – Я просила його дати грошей, щоб вона поступила в інститут. Вона так гарно вчилася! Я вперше у нього попросила! не для себе, а для неї! Він сказав, що не буде знімати з книжки заради чужої дитини! Вона поступила в сільськогосподарське, а вона була такою слабенькою! Тішилася так, що там гарно!
Ми не знали як її розрадити, та й як тут розрадиш?
Сама Марина й далі живе з Матвієм. Після того, як всі гроші з книжки пропали, його паpалізувaло. Тепер вона доглядає його лежачого який рік. Думаю, що він і так не виходив з хати, то йому й не розходиться, а от сама Марина тільки тінь тієї жінки, що була, єдина розрада – це догляд за могилкою і Матвієм.
Фото Ярослава Романюка.