fbpx
Без категорії
Прийде Лана з роботи, втомлена, виснажена після нічної вахти в лiкаpні, ляже на хвильку відпочити, а Михайло вже тут як тут, стоїть над душею: – Що розляглася, як гарафина, їсти давай чоловікові

Побут та зaлежність чоловіка зруйнували романтику їхніх стосунків, і Лана, як мара, бродила великим будинком, виконуючи осоружну домашню роботу. Зроботизовано вмикала і вимикала пралку, складала одяг, прибирала в кухні, і в голові у неї не крутилося ні єдиної світлої думки. Ще донедавна вона мріяла про те, щоб Бог перемінив чоловікове серце та допоміг йому позбутися згубної звички. Тоді вони будуть подорожувати кудись. Нехай на край світу, але разом з Михайлом.

А нині… Цілковита апатія огортала її спустошене серце. Та віри не полишала. Щоранку молилася до святого Миколая, та не просила вже нічого, лишень слова промовляла «Ти сам, святий угоднику, знаєш, що мені потрібно».

Було вже по святах. Новий рік та Різдво збігли. Незчулася. Так і життя збігає за непотрібним. Скільки втрачено! А признатися собі – страх. Він завжди сковував Лану:

– А як гірше буде? Он люди в селі мучаться за вічною роботою і нічого.

– Є такі, що не тільки моря, але й ставу не бачили, а ти вибагаєш. Що, гарафина, дуже? – казав чоловік.

Це смішне слова він перейняв ще колись, у дитинстві, від своєї бабусі. Вона так називала панову жінку, яка ще до війни проживала в їхньому селі. Це графиня по нашому. Красивою і гордою була панянка, нікому не корилася і все підбори високі носила та мережані рукавички.

Ото прийде Лана з роботи, втомлена, виснажена після нічної вахти в лiкаpні, ляже на хвильку відпочити, а Михайло вже тут як тут, стоїть над душею:

– Що розляглася, як гарафина, їсти давай чоловікові.

Хочеш не хочеш, а мусиш через силу вставати та на стіл накривати. Бо ж не заспокоїться, склинатиме на чім світ стоїть.

А нинішня субота виявилася геть сумною. І погода, як називають люди, «мерзопакосна» – снігу нема, хоч зима, а вітер та болото, і хмари сірою пеленою небо та душу затягнули. Михайло зранку на рибу подався, то буде пізно, а Лана глянула у «Фейсбук» і наче стpум пройшов її тiлом. Аж стрепенулася.

От бісова техніка, наче відчуває її настрій! Там на увесь екран красувався вислів «Не шукай сонця в небі, а шукай його в своєму серці», а за ним і другий «Світ не той що ззовні, а той що всередині нас». Це хто ж таке поширює? Глянула й обiмліла – Сергій Ласков, Серго, Сірий – білозубий друг її дитинства. Він завжди заступався за Лану, підтримував у важких ситуаціях, допомагав робити домашнє завдання, був добрим ангелом- охоронцем для дівчини, ніжним хлопцем, розумним не по віку.

Це ж скільки років проминуло? І де він зараз? От чудний філософ! Але навіть в друзі не попросився. Думки закрутилися в голові і Лана розсміялася: як же він попроситься в друзі, коли вона зареєстрована в мережі як «Гарафина». Відкрила інформацію про Сергія та дізналася, що він без пари, проживає у столиці, працює у сфері освіти.

Читайте також: Ви ж розумієте, що ми вже обжилися у місті й у село не повернемося. Та і їздити до вас часу майже немає, – пояснював син, винувато ховаючи очі. – Ми вирішили, що віддамо вас до будинку престарілих. Його слова бoляче рiзонули Оксеньку по ceрці. Зблідла. Повітря враз забракло. Заглядала дітям в очі, намагалася збагнути, чи не розігрують вони її

– А він був закоханим в мене, – згадала. Підійшла до дзеркала. Глянула якось загадково-здивовано, тріпнула своїм довгим каштановим волоссям і подумавши: «А Гарафина ще сонце в собі має», пішла додавати Сергія в друзі…

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА.

За матеріалами – Наш День.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

facebook