А як на мене, то вона просто як та пристосуванка і тепер розуміє, що брат може піти геть з родини, а хто її буде забезпечувати? От і прибігла з хустинкою, очі промокає та питає мене, що робити.
Пригадую, що колись Микола хвалився, що його Оксана така ніжна та тендітна, що вітер її може забрати, почувався поруч з нею дуже сильним, справжнім чоловіком. А от минуло двадцять років і ця пушинка набрала зверху так само кілограм, а й далі блимає очима.
– Він вдома не ночує по кілька днів, я знаю, що у нього хтось є. Як мені бути?
– Оксано, я тобі не порадник. Роби так аби тобі було добре, – відказала я геть не те, що думала їй сказати.
Я ж знаю, чого вона прийшла. Аби я подзвонила матері, а та передала батькові, вони приїхали до них і почали Миколу вчити розуму, що не варто жінку покидати, коли ви разом вже стільки років прожили разом.
– Ти ж знаєш, що я без нього не можу! Ти ж знаєш!, – заламувала вона руки і голос був на таких високих нотах, що я була певна – бреше.
Вона все життя Миколу тим і тримала, мовляв, тільки посмій мене кинути і я тоді, я тоді таке зроблю…
І нічого не робила, хоч добре знала, що в чоловіка була не одна.
Просто зараз настав той момент, коли він готовий таки піти. А чого не йти – дітей у них нема, яка їм цікавість бути разом? Жили вони у квартирі, яку заробив Микола, зарплата у нього хороша завжди була, але Оксана вічно в якихось обносках ходила з чужих плечей чи з гуманітарки, казала, що їй не вистачає того, що він заробляє. Сама працювала в реєстратурі в поліклініці, там тих грошей – кіт наплакав.
Вона пішла, а я себе згадала, як мій чоловік мене покинув з дітьми, я тільки як відчула сторонній запах, то одразу спитала що та до чого. Не мирилася з тим, що маю посунутися, бо знала, що ще зустріну чоловіка, поки молода. Де б я до таких років очі закривала та на когось надіялася?
І яким було моє здивування, що приходить через якийсь час до мене Микола, очі мов тарелі.
– Ти уявляєш, Оксана від мене пішла!
– Не може бути, – вихопилося в мене.
– Так і вона ще й при надії!
– Ні, вона таку комплекцію має, – заперечила я.
– Я теж так думав. Але вона справді при надії, чим мені вирішила похвалитися.
А справа була така, що у них сусід був, затятий холостяк, то поки Микола на роботі, то Оксана його й просила інколи якісь речі зробити – то піднести сумку, то кран полагодити. А тут он що надумала. Але ж і хитра, що чоловік при квартирі і матері давно нема, буде ним крутити як ну.
Але далі вона ще й пів квартири у Миколи забрала, далі ще хотіла на аліменти подати, але вже не вийшло, то так і перейшла до сусіда з приданим непоганим, бо Микола їй віддав грошима частку. Живе та вся світиться – бо ж дитина нарешті.
Брат мій виставив квартиру на продаж.
– Не можу біля неї жити, кожен день бачити, – каже.
Так до чого моя розповідь – вони з усім самі справляться і мають таку силу, що можуть землю перевернути, але шукають чиїми б руками те все зробити, бо їм просто ліньки. Добре, що я на те не повелася і їй вдалося отак вийти з ситуації, приліпитися до того сусіда та ще й гроші непогані урвати.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота