Отсаннім часом Віра затримується на роботі, далі довго бреде темною вуличкою додому, готує вечерю і сідає за колись улюблене шоу «Холостяк».
Подумати тільки, що раніше, вона не могла відірватися від цього параду красунь та красенів, які, мов в іншому світі живуть – красивих суконь та автомобілів, квітів і подарунків, розмов при свічках.
Ех, їй би так. Але її кохання вже хропе в сусідній кімнаті, а син десь повештався.
Отак минали її дні, яскравою плямою в яких було красива картинка чужого кохання. Десь далеко є люди, які мають це прекрасне почуття, а вона в свої 43 вже й забула той присмак, бо дуже давно ним смакувала. Тепер є лише обов’язок.
Останнім часом вона почала соромитися того, як вона живе: дім-робота-дім, ніяких інтересів на які вистачало б сил, мізерна зарплатня, яку ще й затримують, вічна економія.
Вона почала заздрити тим жінкам з шоу, які мають лише клопіт в тому аби вибрати собі нове плаття на вечір та зробити вдалий макіяж. У неї ніколи не було такого плаття, а макіяж… – як нафарбується самотужки, так і ходить.
Якось недавно пішли на ювілей до батьків і вона знову почувалася обділеною зі своїм стареньким платтям на всі випадки життя, як заповідала модниця Шанель, тільки воно у неї руде, під колір волосся.
Родичі пів статку витратили аби гарно виглядати в обновках та зачісках, а вона як завжди.
Прийшла додому і довго плакала, чому так? Чоловік прийшов розраджувати і тільки долив смальцю:
– Та що ти причепилася з тими нігтями? Як це в такий час віддавати 400 гривень за нігті?
– Який же ти пеньок! Справа не в нігтях. А втому, що я багато чого не можу собі в житті дозволити і в тому числі через тебе!
– То я ще й винен?
– Так, якби ти більше заробляв, то ми б зовсім по-іншому жили, а не економили на усьому!
– А ти не подумала, що то інші жінки самі собі заробляють на нігті?
– Ах ти ж черства людино! А нащо я свою зарплатню витрачаю? Не на вас з сином? Забула, коли собі помаду останній раз купувала!
– То купуй!
– І буду!
І з ким вона живе всі ці роки? Це й так було задумано? Невже у всіх так? Біжиш одружуватися, а потім обертаєшся назад і питаєш: «А мене, часом, тут не обдурили?».
З чоловіком вже тиждень не розмовляє, на автоматі готує їсти, кличе вечеряти і йде в свій прихисток-телевізор, там набагато все цікавіше і веселіше. Як нема свого, то хоч чужому порадіє.
Першим не витримав чоловік, дістав всі свої «скарби» та висипав їй на ліжко.
– На, йди роби собі нігті хоч на всі гроші! Хотів машину купити, але де з тобою доробишся?
– То ти прийшов миритися чи мені докоряти?
– Миритися. Бери.
– Не треба мені твоїх грошей. Купуй собі машину аби я ще десять років не бачила гелевих нігтів, бо ти на гараж збиратимеш!
– А що ти з мене хочеш? Таке життя!
– Я не хочу більше такого життя!
І вона справді не хотіла. Вона хотіла, як в телевізорі – красивого молодого чоловіка, який би захоплено дивився на неї чорними очима, а якби він ще й пару компліментів сказав – вона б просто полетіла на небеса від щастя.
Вони б прогулювалися за руку по березі моря і час зупинив би свій плин, вона б згадувала цей момент все життя і віддала б за нього нещасні папірці, які лежали розкидані на ліжку її чоловіком.
В цих бездушних папірцях не було нічого прекрасного чи приємного. А людина все життя чекає, коли їх стане настільки багато, що вона зможе, нарешті, бути щасливою.
Віра закрила очі руками, щоб їх не бачити. Вона знала, що нікуди звідси не дінеться і ці папірці лежатимуть десь під матрацом, ретельно перераховані, а вона знову закрутиться в робота-дім-робота…
Фото Ярослава Романюка.