«Не правильно, ти Марино, добро робиш. Треба добро робити так, щоб не надіятися на подяку, а ти надієшся, тому твоє добро й не зараховується, тому в тебе в житті все так і відбувається».
Вона при цьому так хмикнула, так брову вигнула, наче це не вона, а я щойно просила у борг.
А було все як, Маруся мене попросила про позику, а я не просто погодилася, а ще й прийшла до неї та принесла гроші, а тоді й спитала за те чи не продасть вона мені картоплі, бо я не купила, коли була дешева, а та далі різко подорожчала, то я вже тепер і не знаю, як мені бути. А вона так хмикнула і каже:
– Ні, не продам дешевше.
– Але, Маріє, я тобі скільки за життя всього допомагаю, я тобі й з дітьми сиділа, гроші позичаю, фарбую тебе, одяг позичала, а ти мене не хочеш зараз виручити, коли я не можу собі дозволити такої дорогої картоплі купити.
І тут вона мене почала й просвіщати, що не можна робити добро так, як я його роблю, бо воно не правильно робиться і не рахується.
– Якби ви від щирого серця це робили, то б мали від того віддяку, а так, ви робите з користі і не маєте нічого. На своє життя подивіться і зрозумійте, що я правду кажу.
І от сиджу я та й пригадую, що ж я так життя своє прожила, не правильно.
Коли я була мала, то мама тішилася, що в мене м’який характер.
– Ти з будь-якою свекрухою уживешся, то дуже добре, доню.
І так і сталося, я добре жила зі своєю свекрухою та з чоловіком. Виростили ми сина і дуже ним пишалися. На роботі у мене з усіма були добрі стосунки, я могла вийти замість когось і це означало, що те саме зроблять за мене.
Я ніколи не починала суперечки з чоловіком, знала, що він зопалу скаже щось, а потім перепросить і все одно вийде так, як я казала.
Я свою свекруху доглянула до старості, так само коло чоловіка ходила, бо знала, що так треба.
Коли мого Миколи не стало, то вже я почала думати про те, а хто ж мене зайде, адже син з родиною виїхали за кордон і вже роки там були. Їхати до них я не хотіла, поки був живий Микола. Ми туди їхали в гості і дуже мені було незвично. Я не кажу, що було погано, просто незвично, дивні порядки, не наші.
Ми вернулися і поки ще працювали. То так брак спілкування не відчувався, але на пенсії, то вже стало важче, а одній ще важче.
Мені було в радість піти сусідці поверхом нижче за молоком, чи посидіти з Маріїними дітьми, чи зі Світланиними, теж сусідка вище поверхом.
У мене з Марією були дружні стосунки, я собі так думала, хоч між нами й велика різниця у віці, я її вважала скоріше за доньку і навіть щось їй давала з того одягу, що мені невістка пересилала, бо він вже був дуже молодіжним, а їй якраз.
Я вже й про те думала аби поговорити з Марією, щоб вона мене доглядала в разі чого, а я їй відпишу квартиру, бо кому я буду потрібна? Треба наперед думати про те, щоб себе порятувати.
А вона мені таке заявляє після стількох років, так, саме років, добра від мене, яке на її думку не правильне, тому й не щире і не має мати віддяки.
Невже вона права? Людина, яка робить добре має радіти від самого факту і ні на що не надіятися, бо ніхто нікому нічого не винен? Невже я все своє життя мала таку ілюзію і як мені тепер бути? Дуже прошу вашої думки в такому важливому для мене питанні.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
