Прийшлося продати дачу, а все через мій язик. Не втерпіла. Невістка вкотре завела свою платівку про те, що світ великий, люди в ньому відпочивають якось по-іншому — красиво, з коктейлями біля басейнів, а я ніби світла білого не бачу, бо все життя в землю дивлюся. Ну, я й ляпнула зопалу: «Все, продаю! І гроші витрачу не на вас, мої любі, а на подорож кудись далеко». Син Павло тоді ще так здивовано на мене глянув, перепитав, чи я серйозно. А я ж горда, назад не здала. Сказала — як відрізала.
Того вечора на кухні було тихо. Тільки холодильник гудів та Павло ложкою по тарілці шкріб.
— Мам, ти точно впевнена? — спитав він, не піднімаючи очей.
— Впевнена. Сил моїх більше немає там горбатитися. Навіщо воно мені, якщо вам не треба? Я там кожну вільну хвилину проводжу, спину не розгинаю, а ви тільки носом крутите.
— Ну, тоді вирішено, — Павло зітхнув. — Продаємо. Чого тягнути.
В мене всередині щось обірвалося, але я тільки підборіддя вище задерла.
— Аякже. Продаємо. Скільки років я там кожен клаптик вилизувала. В мене там жодної травинки зайвої, огірки відрами, яблуні аж гнуться. Хто тепер це все доглядатиме?
— Мам, ну чесно, — втрутилася невістка Вікторія, заходячи в кухню. — Ми ж половину всього того взимку просто викидаємо. Зберігати ніде, та й не їмо ми стільки закруток. Ви весь сезон на ту дачу працюєте, а потім ми три місяці свіже їмо, а решту часу — кабачки в усіх видах. Хочете — вирощуйте для себе пару кущиків, а на нас не розраховуйте.
Я відчула, як обличчя почало пекти.
— Оце так приїхали! Я ж сумками тягаю, найкраще вибираю, а вам, виявляється, не треба!
— Відпочиньте краще, мамо, — Вікторія присіла на край стільця. — Стільки всього навколо. Не можна ж тільки городом жити.
Я промовчала. Дивилася на неї й думала: це вона Павла під’юджує. Все, що я роблю, для неї — просто зайвий клопіт.
Згадала, як два тижні тому привезла їм кабачки, що в комірці долежали, а вчора побачила їх у смітнику, навіть не розрізані. Серце аж кольнуло.
— Як знаєте! — сказала я гучно. — Продавайте. А на гроші я справді поїду кудись. Куди там зараз люди їздять?
Спробувала згадати, про що на роботі колеги розповідали. Але в більшості такі ж дачі, або батьки в селах, де треба копати від паркану до обіду. Хтось у Моршин їздив воду пити, хтось у Трускавець. Оце і весь «світ».
— Раз ти так вирішив, то займайся сам, — кинула я синові. — Я туди більше ні ногою. Все одно той будиночок старий нікому не здався. Ділянка мала, річки поруч немає. Кому воно треба? Тільки батькові своєму скажи, там його мотлох в комірчині досі лежить.
З Андрієм ми розійшлися, коли Павлу двадцять стукнуло. Просто в один день зрозуміли, що говорити нам немає про що. Він дивиться свій футбол, я — свої серіали чи журнали про садівництво. Стали ніби сусіди в комуналці. Розійшлися мирно. Він через пару років зійшовся з жінкою, в якої вже донька доросла була, а я так і залишилася сама. Дача була моїм усім.
Минуло два тижні. Павло зайшов до мене ввечері, якийсь занадто задоволений.
— Ну все, мамо. Знайшов я покупця. Хороша людина, можна довірити. Можеш не переживати за свої яблуні.
Дачу ми давно на Павла переписали, щоб потім із паперами не бігати.
— Не за безцінь хоч віддав? — спитала я, відчуваючи, як руки починають тремтіти.
— Та ні, нормально. Хочеш знати, хто купив?
— Не хочу. Чути про це не бажаю, бо тільки засмучуся. Треба речі забрати, допоможеш?
— Звісно, допоможу. На вихідних поїдемо.
Коли ми під’їхали до воріт, я ледь з машини вийшла. Ноги стали ватяні. Глянула на ганок — і так мені гірко стало, ніби я не ділянку продала, а частину себе відрізала. Все таке рідне, кожна тріщина на стіні, кожен кущик смородини. Думала — ну, продали й продали, діло житейське. А воно он як защеміло.
Зайшла в будинок. Наче й прибирала, а все таке сіре, похмуре, думаю, приберу швиденько, щоб нові господарі казна-що про нас не подумали.
— Мам, ну давай швидше. Нам із Вікою ще на концерт встигнути треба, а ще ці коробки розвантажувати.
— Їдьте, — махнула я рукою. — Я тут сама приберу, підлогу помию, не можна ж так залишати. Електричкою доберуся.
Син не дуже й сперечався. Поставив коробки, кивнув і пішов до машини.
Коли двигун затих, я сіла на стілець і просто дивилася у вікно. Нічого я не мила, сили не було встати. Коли настала година до відїзду я почала збиратися. Раптом рукав зачепився за дверну ручку. Я смикала рукою, але моя хатка не хотіла мене відпускати…
Не знаю, як і дійшла до зупинки, добре, хоч хату закрила.
Зима пройшла як у тумані. Про дачу намагалася не думати. Але в кінці січня ноги самі понесли мене в магазин насіння.
Просто повз проходила, треба було курку купити на обід, а занесло в «Світ саду».
Там пахло землею і сухим добривом. Продавчині бігали, пакетики шаруділи. Я розглядала стелажі, і так мені добре стало, наче додому повернулася.
Раптом бачу — чоловік стоїть біля вітрини з огірками. Спина знайома, сивина така густа.
— Андрій? — покликала я невпевнено.
Він обернувся. Схуд трохи, але очі ті самі.
— Олю? Ти що тут робиш? Тебе ж невістка на острови відправити обіцяла.
— Та… шпагат шукала. Для господарства. А ти? Теж дружина за насінням послала?
Андрій засміявся, так само коротко, як колись.
— Немає в мене дружини, Олю. Давно вже розійшлися. Сам я. От огірки вибираю. Пам’ятаєш, ті дрібні, з пухирцями? Ти їх так смачно закривала, так хрумктіли?
Я мимоволі всміхнулася.
— То ось вони, — показала пальцем на пачку праворуч. — Завжди їх брали.
Ми вийшли з магазину разом. Виявилося, що він теж сам. Слово за слово, почали зідзвонюватися. То в кіно сходили, то просто парком гуляли.
Влітку я поїхала до сестри в село на два тижні. Там хоч на городі відвела душу, бур’яни всі пополола. А коли повернулася, Андрій заїхав за мною на машині.
— Поїхали, — каже, — на пікнік. Погода золота, треба користатися.
Їдемо ми, я у вікно дивлюся і розумію — дорога знайома. Серце почало калатати.
— Андрію, ти куди це мене везти надумав? Тут же наша дача була поруч.
— Та пам’ятаю я. Просто проїдемо повз, подивишся, що там нові господарі наробили. Цікаво ж.
Під’їжджаємо. Я аж присіла в кріслі. Замість мого старого сірого будиночка стоїть красунь — дах черепичний, стіни підфарбовані, вікна великі.
— Оце так! — вигукнула я. — Дивись, і альтанку поставили. І теплиця яка! Молодці, видно, що гроші є в людей.
Андрій зупинив машину прямо біля воріт.
— Ходімо глянемо.
— Ти що! — зашипіла я. — До чужих людей на подвір’я? Сорому немає.
— Та я власника знаю, він дозволив. Ходімо.
Я йшла за ним, ледь не плачучи. Все таке інше і все таке ж саме.
Тут із сусідньої ділянки Наталка вигулькнула.
— О, приїхали! З ночівлею будете?
Андрій кивнув:
— Побачимо, як піде.
Андрій дістав з кишені ключі. Вставив у замок, повернув — і двері відчинилися.
Я стояла на порозі, не в силах поворухнутися.
— Це ж… мій ключ.
— Твій. Я замок не міняв, навіщо? — Андрій усміхнувся.
— Ти купив дачу?
— Не купив. Павло хотів мені її так віддати, я пропонував гроші, він не взяв. Сказав, що так буде правильно. Я тут трохи підлатав усе, дах перекрив, щоб не капало. Траву посіяв, щоб ти мені менше на городі горбатилася. Але огірки посадив, куди ж без них.
Я сіла на нову лавку в альтанці. Всередині все тремтіло.
— Значить, ви з сином за моєю спиною домовилися.
— Він питав тебе, чи хочеш знати покупця. Ти сама відмовилася. Чай будеш?
Я кивнула.
Ми сиділи на веранді, як колись давно. Пахло вечірньою прохолодою і скошеною травою.
— А пам’ятаєш, як ми тут Олега малого в ковдрі носили? — спитав Андрій. — Як дні народження святкували, коли ще світла не було, при свічках?
— Пам’ятаю.
— Чого ми розійшлися, Олю? Ти ж знаєш, я нікого так і не знайшов, щоб отак… по-справжньому.
Я знизала плечима.
— Забігалися. Кожен у своєму. Ти на роботі, я на дачі. Перестали одне одного бачити за тими важливими роботами.
Він підійшов ближче, обережно обняв мене за плечі.
— Давай спробуємо ще раз. Один рік ти господарюєш, один — я. Чи будемо просто бур’яни розводити?
— Я тобі розведу! Ти згаєш,яка тут земля, — підхопилася я.
Він засміявся і обійняв мене, як колись… Вночі в будиночку було тепло. Мені здавалося, що тих десяти років розлуки просто не було. Що ми все ще молоді, а попереду ціле літо.
