— Наступний! — вигукнула Валентина, кинувши погляд на годинник. До обіду залишалося сорок хвилин, потрібно буде встигнути подзвонити чоловікові і повідомити радісну новину.
У вікно просунулась чоловіча рука з документами. Валентина машинально взяла документи, не піднімаючи голови. Відкрила паспорт. Резніченко Роман Петрович. Швидко подивилася на фото і підняла голову. На неї дивився він, її перше кохання.
— Рома, привіт! — Посміхнулася вона.
— Привіт, Валю, — його очі дивилися на неї все з тим же легким прищуром, як і п’ятнадцять років тому.
В душі у Валі раптом щось йокнуло, і недолуга посмішка з’явилася на обличчі. Вона швидко опустила голову, бо не знала, як поводитись далі. Адже Рома зрадив її, повернувшись з армії він відразу одружився з іншою. Валентина кілька років приходила в тями, не в силах забути своє перше кохання. Впоралася лише завдяки своєму майбутньому чоловікові. Та їй все одно, періодично снилося, як Рома повертається до неї.
Вона почала оформляти документи, цей процес у жінки був доведений до автоматизму.
— Валю, у тебе скоро обід, може сходимо в кафе? — запропонував Рома.
— Давай сходимо, — їй здалося, що нічого поганого не трапиться, якщо вона з ним просто пообідає.
Зробивши все необхідне, вона повернула документи і запросила наступного. Прийшов час обіду. Валентина швидко поправила зачіску і випурхнула з роботи. Біля дверей на неї вже чекав Рома.
— Яка ти красуня! — Із захопленням відважив комплімент колишній.
Валентина почервоніла. Її відразу вколола думка, а чи все правильно вона робить? Переконавши себе, що нічого поганого не станеться, вона сміливо попрямувала поруч з Ромою.
Пара підійшла до великого, чорного автомобіля, Рома галантно відкрив перед нею двері. Дорога до ресторану зайняла п’ять хвилин, вони практично не розмовляли, чому Валентина була тільки рада. В її душі розгоралася справжня буря. З молодого, амбітного хлопчака, Рома перетворився на сильного і впевненого в собі чоловіка. Змужнів і став ще красивішим. Про такого чоловіка мріє кожна жінка, з ним справді можна відчути себе, як за кам’яною стіною.
Під’їхавши до ресторану, Рома знову відкрив перед Валею двері і подав руку. Так приємно було покласти свою маленьку тендітну ручку на його велику долоню. Валентина зрозуміла, що все більше і більше колишні почуття піднімаються з надр її душі. Поки вони йшли до столика, вона чітко вирішила, що їхнє спілкування має обмежитися цим обідом, щоб не сталося нічого поганого.
Сівши за столик біля вікна, вони замовили страви і подивилися одне на одного.
— Ти часто тут буваєш? — Першою порушивши незручне мовчання, запитала Валентина.
— Та майже кожного дня обідаю, — Рома дивився на неї, не зводячи очей. — Шеф-кухар мій знайомий, тому я спокійний за якість їжі.
— Розкажи краще про себе, — запропонував Рома, — як в сімейному житті, скільки дітей.
— Та розповідати особливо нічого, працюю п’ять днів на тиждень, на вихідних їздимо до батьків. Дітей немає. — Сказала і їй аж самій себе стало шкода. Виходило, що життя у неї не таке вже й нецікаве. Не те, що у Роми, напевно живуть з дружиною щасливо, часто їздять відпочивати, в ресторанах харчуються. — А ти як живеш?
— Та буває по-різному, робота неспокійна, постійно різні чп стаються. Вічні хвилювання, та й дружина молода підкидає вугілля в багаття, то в Мілан їй треба на шопінг, то квартиру більшу. А у мене ж троє дітей, у них теж апетити ого-го.
Щось не співпадало, тоді він одружився на ровесниці, виходить у нього зараз був вже другий шлюб. Не такий вже він і надійний, виявляється.
— А дівчата які зараз пішли? У звичайний ресторан вони їхати не хочуть, лише у найкращий треба, — Рому понесло.
— Які дівчата? — Валентина зовсім заплуталася і нічого вже не розуміла.
— З якими можна приємно проводити час, — посміхнувся він.
До Валі, нарешті, дійшло. Ну і бабій, цей Рома. А вона ще й з ним на обід пішла, навіть чоловікові забула подзвонити. Як був він в молодості, таким і залишився. Їй раптом стало так нудно, вона схопила сумочку і швидко побігла до виходу.
Рома щось вигукнув їй у слід, але вона вже була далеко і бігла на роботу, нічого не бачивши перед собою. Забігши в кабінет, вона швидко набрала номер чоловіка.
— Костику, привіт! — захеканим голосом, сказала вона. — Мені дали відпустку, тому їдемо.
Чоловік зрадів, що все складається добре і вони разом зі своїми друзями, як десять років тому, відправляться у сплав на цілих сім днів. Це будуть дні, наповнені новими емоціями, веселими пригодами і історіями, які ще багато років будуть радувати друзів.
А перше кохання нехай так і залишається в минулому, в сьогоденні повинні бути справжні люди.
Фото ілюстративне.