fbpx

Принесла кума, що бачили мого Миколу з молодою дівчиною. Я й повірила, бо вже кілька місяців спить він на дивані

Я б її й минула, бо думки в голові крутилися дуже далеко, певно, аж до молодості долітали… Аж тут дівча пинить машину, я навколо – ні попереду, ні позаду нема нікого, а вже сіріє, от і зупинилася собі на біду.

– Як добре, що ви спинилися, – каже вона мені, – Колесо спустило, а я міняти не вмію. Мій Коля мав приїхати та жінка його знову за чимось послала в місто, а телефон у мене вже й розрядився… Ви мене десь на заправці висадіть, щоб я до евакуатора додзвонилася…

Я наче й слухала її і все повз вуха пускала. Тільки слова зачепилися за Миколу, що має жінку… мій Микола теж кажу… Але ж Микол на світі багато.

А ми цієї ночі знову посварилися… Вже б мали за двадцять років притертися, зрозуміти вади один одного і не наступати на мозолі. Але ж ні.

Я завжди мушу йти миритися, навіть, коли він не правий… Завжди приготую сніданок, хоч і не говорю, а потім і солоденьке щось з собою дам. Знаю, що любить солодке – страшне. От я й завжди маю щось спечене, я як нема нічого для примирення, то раніше встану і кексів з вишнями заколочу. Вишень у мене в морозилці завжди вдосталь, бо любить мій Микола вишні. Швиденько на молоці розведу, вишень в місто кину, шоколадом полию – смакота до кави готова.

От і цього разу спекла кекси, хоч на душі кішки шкребли – принесла кума, що бачили мого Миколу з молодою дівчиною. Я й повірила, бо вже кілька місяців спить він на дивані, бо я дуже кручуся, каже.

– Духота спати, а ти як не ковдру на мене кинеш, то руку кладеш – спати просто неможливо.

Я йому все в очі й сказала, що як молоду собі завів, то хай буде чоловіком і зізнається.

– Ти більше свою куму слухай та її розумом живи!, – обурився він і так ті кекси й не попробував, а з собою взяв і поїхав не попрощавшись.

Справ багато, то щось купити, то замовлень на свічки багато, от і прийшлося в місто поїхати. А тут дівчина стоїть…

– Ой, мій Микола такий турботливий, не знаю, що цього разу трапилося… Певно, переживає, що в мене телефон сів, вже десь мчить до мене. Він би давно був зі мною, але ж його жінка, вона йому життя не дає, каже, що все відсудить, як він її покине, хоч то він все своїм трудом заробив. На його добре серце завжди тисне, мовляв, скільки років разом і ти мене отак покинеш, що люди скажуть, – все говорить вона і говорить…

– А що, його жінка тільки дома сидить?, – питаю.

– Так! Сидить і все його гроші рахує. Каже, що дітей проти нього налаштує, як він її кине. Тільки нащо так жити, – питає мене дівчина.

– Звичайно, – кажу я, – Нащо отак жити і всюди брехати…

– Так. Так!, – каже дівчина, – А Микола до мене по сто разів телефонує, чи я поїла, чи я в шапці, дуже турботливий… Щоранку мені кекси привозить з вишнями, як я люблю… Ми обоє любимо…

Я стерпла… А вона мені кекс простягає мій…

– Пригощайтеся, хоч так вам подякую за вашу доброту.

На автоматі заводжу її на заправку і бачу там вже машину мого чоловіка. Побачила й вона і просто полетіла до свого коханого рицаря, який їй щоранку привозить кекси, інколи й мої…

Я теж вийшла з машини і дивлюся на нього, а він не знає, куди й дітися.

– Коля, ця пані мене просто врятувала! Де ти був так довго?

– Ніно, я їй просто допомагаю, – почав він до мене…

– Так. Годуєш моїми кексами, – кажу і бачу, що дівчина блідне, – Так, ви не помилилися, я – та гнобителька вашого рицаря з кексами. Не переживайте більше – він весь ваш буде.

Я здивувалася, що на душі стало дуже легко, навіть, сліз не було… Вишні викину – я їх терпіти не можу, тільки місце займають.

Фото Олександри К.

You cannot copy content of this page