Водій завів автобус і почав виводити його з території автостанції. Я сиділа біля вікна і мріяла (солодкі мрії дівочої дороги). Щойно біля мене сіла якась бабуся і майже не відвернула від моїх думок своїм випадковим сусідством. Правда, я подумала, що з цією попутницею мені в дорозі буде нецікаво.
— Ви далеко їдете? — запитала мене, і я раптом помітила її очі — великі перестиглі вишні. Вони променилися від щастя і неодмінно хотіли поділитися тим щастям зі мною. Я раптом відчула приязнь до цієї старенької жінки, що усміхалася до мене своїм личком-печеричкою, підсвідомо зрозуміла, скільки вродженої шляхетності в цій маленькій постаті.
— Їду до кінцевої зупинки, — відповіла я.
— Ви, напевно, студентка? — знову запитала жінка.
Хотілося підтримати з нею розмову, і я відповіла:
— Так, їду з навчання додому на вихідні.
— А я теж додому. Від сина. Він служить в армії тут.
Я здивувалася, і вона це помітила.
— Дивитеся, що я стара, а син ще такий молодий?
— Що ж, по-всякому буває, — резюмувала я.
— Та ні, таке трапляється рідко… Хочете, розповім свою історію? Хоча ви молода — можете не зрозуміти старої жінки.
— Розповідайте. Постараюся зрозуміти.
Вона зітхнула, трохи замислилась і почала розповідати:
— Мені тоді було за п’ятдесят. Вважала себе старою, хоч тепер бачу, що то була не старість, навіть навпаки, чи не друга молодість. Чоловік ще працював у колгоспі. Дочки повиходили заміж і жили окремо, а ми зі старим, ніби молодята, залишилися самі у великій, новій, дітям не потрібній хаті.
Той вечір був тихий і легкий. Я чекала чоловіка з роботи. Зготувала вечерю, попоралася по господарству. А ось і він повернувся. Довго мив натруджені руки і обличчя під умивальником у дворі. Я мимохіть подумала, який він ще гарний, повний сили, от тільки й того, що життя присипало снігом колись густого чуба та поорало зморшками високе чоло. Дивний трепет пробіг. Я згадала, що тремтіла так у наші медові ночі. «Ото ще, біс у ребро», — подумала.
— Ти сьогодні така дивно гарна і трепетна.
Таких слів він не говорив мені навіть у наші юнацькі дні. Чоловік підійшов ближче, і я прочитала в його очах якщо не палку, то ніжну книгу кoхання. Він погладив мене по обличчю, а потім пoцiлував. Як давно він не цiлyвав мене! Я навіть не змогла б пригадати, коли це було в останній раз… Ця нiч була виспівана солов’ями та зaцiлована пізніми цiлунками…
Коли я зрозуміла, що вaгiтна, дитина в мені билася пташеням. Господи, який соpом я пережила. Я ховала від людських очей своє розповніле лoнo, боялася людського осуду. В мене внуки вже до школи ходять, а я збиралася нapoдити дитину…
Чоловік віз мене до пoлoгoвого будинку на мотоциклі, а я подумки картала себе і його, і ту солов’їну ніч, що принесла мені цей соpом. Синочок з’явився, на диво, швидко і не дуже важко. Мені було соромно молодих, ба, навіть юних сусідок по палаті. Як же я прикладу дитину?
Принесли дитину. Я подивилася на сина і побачила чоловікове обличчя (вони були дуже схожі). В молоді роки коханий так хотів сина, а я наpодила йому двох доньок, а от на старість маєш вимріяного сина. Дитина припала до гpудeй, і дивне щастя залило мою душу. Я не помічала, що стара, що мені не личить годувати це рожевеньке ангелятко. Я відчула в собі силу і снагу, зрозуміла, що цей хлопчик — це моя пізня радість, мій великий скарб, який Господь подарував мені на схилі віку.
Я заборонила чоловікові признаватися дочкам про народження сина, та, коли виписувалася, старший зять приїхав по мене машиною, привіз обидвох дочок, принесли квіти.
Сестричкам, що виписували дитину, залишили гарний могорич. А я прошу їх: «Діти! Не треба. Ідіть, щоб не було вам соромно за свою безпутну матір». А вони цілують мене, обіймають, тішаться маленьким братиком.
Андрійко (так ми назвали сина) швидко ріс. Я й не помітила, як пролетіли роки. В школі добре вчився. Вдався і гарний, і розумний. Вступав до інституту після школи, та не пройшов за конкурсом. От і пішов служити в армію. Недалеко й від дому. А я сьогодні його провідувала. Знаєте, прийшла до воріт і кажу: «Передайте Курильчуку, що до нього бабуся приїхала». Сказала так, щоб йому не соромно було, що в нього така стара мати. Та він вибіг, обіймає мене при всіх, цілує: «Мамо, мамочко! Ріднесенька моя, як добре, що ви приїхали!» І зовсім не соромиться старої матері-селянки… Такий він — подарунок моєї пізньої любові.
Вона замовкла, на віях бриніли сльози, замислилась. Я не перешкоджала, не розпитувала. На її обличчі вигравали радість і незбагненне ніким материнське щастя.
Автор – Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН.
За матеріалами – Українське слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
