fbpx

Принцеса чекає на принца, але поки поживе з Віталієм. Принца чекати довго, а Віталій завжди був поруч вже двадцять років

Скоро сорок, а принца все ще нема. Юля зривається на Віталія, бо він як те пугало, але відлякує принців, а не ворон. Віталій чомусь образився і пішов геть.

Вона сидить на кухні і дивиться на цвіль в кутку біля старої кухонної шафи, вона тепер схожа на щупальця кальмара, а колись була на проміння сонця…

Нічого, то перший день без нього і тому так тремтять руки і холодно в ліжку, він завжди знав, що вона розкривається вночі і бережно накривав, а потім довго димів на балконі…

Виявляється, всі ці роки Віталій хотів Настю з милими бантиками і синіми очима, її очима. Хотів носити на плечах, купувати морозиво і відганяти настирливих хлопчаків. Хотів оберігати від усього злого. Хотів бути супергероєм.

А вона не могла з’явити на світ Настю від простолюдина, адже вона мала бути лише спадкоємницею престолу, а не цвілі на кухні. Про це вона йому говорила тисячу разів, а він нервово димів на балконі.

Вона завжди була відсторонена, далека, адже її мав пробудити до життя Принц, світ мав засяяти, а кухня перетворитися на палати замку. Вона мала там царствувати, ну хоч би над своїм майбутнім.

З Віталієм були вічні проблеми з житлом, грошима, надмірними витратами, проблемами на роботі. Це було нудне життя, яке ніхто не хоче і не бажає мати. Що взяти з буденності, то ж не казка…

Вона на кухні чекає на принца і щупальці цвілі тільки розростаються. Віталій носить на плечах Настю з карими очима і дуже щасливий, його сміх пронизує час і простір і вривається на її кухню.

Чому це щастя сталося не з нею? Вона ж так чекала цієї миті, була готова до неї змалку – он книги на полиці про принцес, які чекають на появу її Насті. Чудо стається тоді, коли на нього не чекаєш?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page