Учень запитав вчителя:
– Ти такий мудрий. Ти завжди в гарному настрої, ніколи не злишся. Допоможи і мені бути таким.
Учитель погодився і попросив учня принести картоплю і прозорий пакет.
– Якщо ти на кого-набудь розсердишся і затаїш образу, – сказав учитель, – то візьми картоплину. З одного її боку напиши своє ім’я, з іншого ім’я людини, з якою стався конфлікт, і поклади цю картоплину в пакет.
– І це все? – здивовано запитав учень.
– Ні, – відповів учитель. Ти повинен завжди цей мішок носити з собою. І кожного разу, коли на кого-набудь образишся, додавати в нього картоплю.
Учень погодився.
Пройшов певний час. Пакет учня поповнився ще кількома картоплинами і став уже досить важким. Його дуже незручно було носити з собою.
До того ж та картопля, яку він поклав на початку, почала псуватися. Вона покрилась слизьким гидким нальотом, деяка проросла, а деяка зацвіла і стала видавати різкий неприємний запах.
Учень прийшов до вчителя і сказав:
– Це ж неможливо носити з собою. По-перше, пакет занадто важкий, а по-друге, картопля зіпсувалася. Запропонуй що-набудь інше.
Але вчитель відповів:
– Те ж саме відбувається і в тебе в душі. Коли ти на кого-набудь злишся, ображаєшся, то у тебе в душі з’являється важкий камінь. Просто ти це відразу не помічаєш.
Потім каміння стає більшим. Вчинки перетворюються на звички, звички – в характер, який породжує смердючі пороки.
Цей тягар краще забути, адже він занадто важкий, щоб носити його постійно з собою.
Я дав тобі можливість поспостерігати за цим процесом.
Кожен раз, коли ти вирішиш образитися або, навпаки, образити когось, подумай, чи потрібен тобі цей камінь.
Ми самі породжуємо свої пороки. Навіщо носити мішок гнилої картоплі у своїй душі.
