Я не упускала жодної нагоди аби доньці не нагадати. Що зять має бути нам вдячним, що у нашій хаті живе, смачно їсть та вчиться жити, як газда.
– Віто, там Семен насмітив, коли дошки різав – хай прибере!
– Доню, скільки він буде на тому даху сидіти? Не може того гусака поправити? Батько має туди лізти чи що?
– Доню, знову ви брали машину? То як брати, то є розум, а заправити, то нема?
Звичайно, що зять мав по господарству працювати. адже свого ж нічого нема, то хай вчиться в чужого, то може набереться розуму і своє мати буде. Ми ж вчимо його уму-розуму, а він ще комизиться, що треба їм жити окремо.
– Віто, навіть не думай! Як це ти сільська дівчина та будеш в місті на балконі жити? Та то ніде вийти і лиш слухаєш, як сусіди за стіною кахикають.
Донька, правда, так йому й казала, бо я сама чула, що вона нас з батьком не залишить. А те, що зять на роботу доїжджав, то кого те хвилює? Головне, щоб машину мого чоловіка не брав, бо лиш дай йому волю.
Але якось ми сиділи, просто дивилися телевізор у них в кімнаті, бо у них великий, Семен хоч на щось людське заробив, а той щось сидів-сидів, а тоді ні з того, ні з сього каже:
– Віто, я втомився так жити! Я ніде не можу спокійно посидіти!
– Будеш свою хату мати. То будеш там командувати, – кажу я йому на те.
– Віто, давай завтра поїдемо в місто і зніматимемо квартиру!
– Ще чого, – кажу я, – Донька біля нас буде, а не в місті з тарганами!
Донька головою закивала, а той на двір. Ну, ми додивилися кіно і пішли, а він так і не приходив, я вже заслуховувала, то десь після дванадцятої двері рипнули.
Нічого, куди він дінеться? На наступний день він поїхав на роботу і так і не вернувся. Донька дзвонила, але він все одно не вернувся.
– Доню, перехрестися та й забудь! Теж мені зв’язалася з таким, що нічого не розуміє, попав до газдів і ще носом крутить. Не подобається йому, аякже. Йому просто працювати не подобається, бо він ледар!
Нічого, донька день-два сумна походить, а там все вернеться, як було.
Я навіть уваги не звернула, що когось вдома нема, бо ми жили, як і жили, не так вже тут зятьок багато що робив.
Отак ми собі жили як і жили. А тут донька як видала:
– Та скільки можна гризтися з татом?
– Хто гризеться, – кажу я.
– Та ви навіть не розумієте вже як і живете, – каже вона, – Тато в генделик бігає, а ти вічно всім командуєш, нікому життя тут не даєш!
– Ти на свого натякаєш? Прийшов на все готове і що?
– А на що «готове», мамо? Якби ви мені не торочили, що ми маємо всі гроші вкласти в вашу хату, то не було б у нас ні опалення, ні паркану нового, ні доріжок по оборі! І то все Семен зі своєї зарплати робив!
– Та він ту живе, то хай робить!
– Але ж ви його вигнали!
– Та хто його виганяв? Якби ти його любила, то би була з чоловіком, а не мамі за спідницю трималася!
І донька пішла. Я думала, що вона пішла до подруги своєї, посидить і вернеться. А вона через тиждень приїхала на таксі та забрала телевізор, який Семен купив, всі свої речі і його та й поїхала.
Отак, наче твоє, рідне, ростиш, а воно як попало в таку компанію, то рахуй, що все. Ще прибіжить, що одне, що друге до нас, але я ще подумаю чи їх приймати чи ні. Я вже їм такі умови поставлю, що будуть знати, а хіба ні? треба їх розуму вчити.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
