Світлана Андріївна, моя свекруха, завжди жила з думкою, що її слово – закон. Але вона навіть не здогадувалася, що її чудовий план не спрацює, адже дуже недооцінила нашу сім’ю.
Вона стояла посеред нашого будинку, будинку, і, потираючи руки, давала вказівки дочці по телефону.
«Людочко, я все візьму на себе! Тепер ви заживете! Такий будинок, вам із діточками якраз. І мені місця вистачить. Тільки потрібен час. Пів року мине і можеш речі збирати. Нема чого вам по орендованих квартирах никатися…»
Цей єлейний, владний голос різав вухо, тим більше, в хаті ще стояла тиша після церемонії за моїйм чоловіком, а її сином.
Світлана Андріївна роззиралася по будинку, адже не була тут роки, вперше після новосілля. Павло, її покійний син, був єдиним, хто вибився з-під материнської опіки і одружився не з тією, тобто зі мною.
Ми все робили не так, як вказувала свекруха. По-перше, одружилися і поїхали жити в село, далі привели на світ трійко діток, а далі Павло збудував дім, замість того аби купити квартиру біля неї, як вона радила.
Павло просто поставив матір перед фактом, і вона все пояснювала моїм негативним впливом, який руйнує їхню чудову родину.
І зараз вона теж вирішила не зволікати і обернулася до мене:
«Тетяно! Я все розумію, і ти зрозумій. Сина мого не стало, не повернеш, а треба жити далі. У тебе є пів року, а потім тут житиме Людмила з родиною. Я так вирішила. Тепер Павла немає, треба, щоб хтось керував усім. Бо ви тут усі розслабилися».
Я не чекала такого повороту, чесно скажу. Я й не думала її кликати на церемонію, але подумала, що маю це витримати заради чоловіка і його пам’яті, проте, я не очікувала почути таке. Так, якісь докори і претензії – я була морально готова. Але ж не це. Я мовчала, бо й не знала, що сказати.
«Ти значить не проти, що Людмила тут житиме?» – запитала свекруха.
«Проти», – твердо відповіла я.
Світлана Андріївна лише хмикнула. «Твоє проти не допоможе. Давай одразу домовимося. Ти повертаєшся у батьківський дім… А в Людмили нічого немає свого. Знімають квартиру, а вона сестра і рідна людина. Тому ти маєш погодитися».
«А що тут казати? – відповіла я і в моєму голосі чулася сталь. – Вашого сина не стало, а ви, в ту ж мить, спадок ділити взялися…»
«Зате дочка є! – обурено сказала свекруха. – Це тобі дивлюсь ні до чого діла немає! Я все сказала!»
Вона гримнула дверима, але, вийшовши на подвір’я, не змогла відкрити автоматичні ворота. Вона повернулася.
«Ключ мені дай. Я що бігати мушу щоразу», – скомандувала Світлана Андріївна.
«Я вам уже відкрила, до побачення», – спокійно відповіла я.
Свекруха, буркнувши щось, таки вийшла, сіла в машину і поїхала. Як тільки ворота зачинилися, я нарешті дозволила собі заплакати, але не через втрату – від полегшення, що всі маски скинуті.
Павло був сильний, але хвороба сильніша. На прощання він мені сказав:
«Я добре знаю свою матір. Вона боротиметься за кожну копійку, а тут великий будинок».
Я тільки стисла його руку і погодилася, що так буде краще для всіх.
Далі події були наче в тумані і приїзд свекрухи так само я сприйняла за знак примирення. Проте. вона показала своє лице, а я ж знала, що правда на моєму боці. Де ж я знала, що вона навіть не дочекається відведеного терміну, а таке зробить.
Без дзвінка і повідомлення біля наших воріт стала велика вантажівка.
«Мамо, там машина велика приїхала! Водій адресу нашу назвав. Ти щось замовляла?», – спитав мене старший син
Я здивувалася, але попросила сина сказати, що водій помилився. Тоді пролунав дзвінок. Свекруха.
«Привіт, невісточко! – заспівала Світлана Андріївна єлейним голоском, що не віщував нічого доброго. – Бачила, там машина приїхала вантажна?»
«Бачила, – відповіла я. – А що це за машина?»
«Ти ворота відчиняй і зразу все дізнаєшся! І давай не тягни. Часу нема чекати тебе! Це наші речі! Відкривайте ворота і вивантажуйте! Ми будемо через годину. Я вирішила не чекати пів року…»
Я стільки чула про свекрушині витівки від чоловіка і не вірила, що жінка може бути така напориста. Але ось воно все перед очима.
«А чекати нема чого! – сказала я. – Розвертайте машину! Треба було хоча б подзвонити!»
«А я не маю наміру повідомляти і звітувати перед тобою! Мій син…»
Я поклала слухавку і зібрала дітей.
«Це бабуся дзвонила?» – запитав син.
– Так. Вона хоче нас звідси виселити і жити тут зі своєю дочкою. А нас до іншої нашої бабусі відправити…
– Добре, що ми приїхали! – резюмував Олег.
Приблизно через годину з’явилася машина Світлани Андріївни, і поряд із нею була її дочка Людмила – майбутня господарка будинку. Вони вискочили з машини і одразу кинулися до зачинених воріт, де вже стояла вантажівка, але розвантаження так і не почалося.
«Чому машина ще тут стоїть за воротами?! – з порога почала свекруха. – Я що маю переплачувати?!»
Це було останньою краплею. Вся гра в пристойність і повагу до горя закінчилася.
«Я вам більше скажу – ви даремно витратили гроші, – спокійно відповіла я.
«Відкривай ворота!» – вимагала свекруха.
«Ні. Тут нічого вашого немає й не буде».
«Це все мого сина!»
«Все це сім’ї вашого сина. Ось можете ознайомитись», – я простягла папку з документами.
Світлана Андріївна та Людмила жадібно вихопили папери. Вони довго читали, передаючи документи з рук в руки, їхні обличчя змінювалися від здивування до гніву. Слова «договір дарування» та моє ім’я, як єдиної власниці, були виділені жирним шрифтом у їхній свідомості.
«Це підробки!» – галасувала Світлана Андріївна.
«Це всього лише копії!» – підтримувала її Людмила, хоча розуміла, що це кінець.
Тут втрутився Олег, старший онук, який не боявся бабусиної влади, бо був навчений батьком. Його питання стало контрольною точкою.
«Бабусю, а ви й чаю не попʼєте? А-а-а, у вас машина ж стоїть… Гроші капають…»
Світлана Андріївна була приголомшена. Її влада не поширювалася навіть на власних онуків. «Як ти говориш?! Дітей не могли нормально виховати!»
«У нас із Павлом дуже хороші діти, – сказала Тетяна. – І у вас був прекрасний син, царство йому небесне…»
Світлана Андріївна, не кажучи більше ні слова, розвернулась й пішла до машини. Її план виселення розсипався.
«Чого ти стоїш?! – гукнула вона до дочки. – Поїхали вже!»
Свекруха більше у житті моєму та дітей не зʼявлялася. Вона не згадувала про онуків. Утім, вона і раніше їх увагою не балувала.
