Коли я відкрила двері і побачила самовпевнену посмішку Софії, що стояла на порозі мого дому, серце завмерло від передчуття неприємностей. Ця посмішка нагадувала мені дитинство, коли вона планувала якусь хитрість. Але я й уявити не могла, яку бурю принесла ця несподівана гостя в той теплий осінній ранок.

— Привіт, сестричко, — сказала Софія, не чекаючи запрошення, і ступила всередину, оглядаючи все навколо з виглядом господині. — Мама розповіла, що ви тут збудували справжній палац. Виглядає непогано, але ця земля належить мені, тож я планую тут оселитися.

Я застигла на місці, намагаючись осягнути її слова. Це було так несподівано, ніби грім серед ясного неба. Мій дім, який ми з чоловіком будували з такою любов’ю, раптом став об’єктом її претензій?

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним. — Ця ділянка не твоя. Бабуся залишила її мені.

— О, ні, — засміялася Софія, сідаючи на диван без дозволу. — Ми ж сестри, і спадщина має бути поділена порівну. Закон на моїй стороні. Тож або ви з чоловіком з’їжджаєте, або продаємо все і ділимо гроші навпіл. І ще ти мені винна компенсацію за те, що будували без моєї згоди.

Я відчула, як обличчя червоніє від обурення. Як вона сміє? Після всього, що було?

— Ти помиляєшся, Софія, — відповіла я твердо. — Є заповіт, нотаріально завірений. Все належить мені. Якщо не віриш, можеш перевірити через юриста. А тепер, будь ласка, йди. Я не маю часу на такі розмови.

— Ти жартуєш? — її голос піднявся. — Бабуся не могла так вчинити! Вона мала двох онучок, і я маю право на свою частку. Покажи документи зараз же!

— Ні, не покажу. Іди, — сказала я, вказуючи на двері.

Софія підскочила, її очі блищали від обурення, але вона розвернулася і пішла, грюкнувши дверима. Я стояла, дивлячись у вікно, як її машина від’їжджає, і думала: “Чому вона завжди намагається забрати чуже?”

Ця зустріч стала початком справжніх випробувань в моєму житті, але щоб зрозуміти, чому все так склалося, треба повернутися назад, до тих днів, коли все було спокійним і щасливим.

Мене звуть Оксана, і я завжди була тією, хто намагається тримати все під контролем. Моя сестра Софія – повна протилежність: імпульсивна, завжди шукає легких шляхів.

Наші батьки, особливо мама, балували її з дитинства, дозволяючи все, що завгодно. Я ж намагалася бути відповідальною, допомагати всім навколо.

Все почалося з нашої бабусі, Марії Степанівни. Вона була жінкою з сильним характером, з тими принципами, які не ламалися. Бабуся любила порядок і чесність, і ми з нею завжди знаходили спільну мову.

Я часто приходила до неї після школи, допомагала по господарству, слухала її історії про молодість. Софія ж уникала бабусі, бо та не терпіла її примх.

Пам’ятаю, як одного разу бабуся попросила Софію прибрати в саду, а та просто відмовилася, сказавши:

— Навіщо мені це? Я не слуга!

Бабуся лише зітхнула і сказала мені пізніше:

— Оксанко, не будь такою, як вона. Життя вчить тих, хто не вчиться сам.

Я кивнула, і з того часу наші стосунки з бабусею стали ще ближчими. Коли вона постаріла, ми з чоловіком, Дмитром, взяли на себе турботу про неї. Дмитро – чудовий чоловік, завжди готовий допомогти.

Ми познайомилися на роботі, де він працював інженером, а я – дизайнером. Наше перше побачення було в парку, де ми говорили годинами про мрії.

— Знаєш, Оксанко, я хочу сім’ю, де всі підтримують одне одного, — сказав він тоді, тримаючи мою руку.

— Я теж, — відповіла я. — І дім, де буде затишно.

Бабуся одразу вподобала Дмитра. Коли я привела його знайомити, вона оглянула його з голови до ніг і сказала:

— Гарний вибір, дівчинко. Він надійний, як скеля. Тримайся за нього.

І я трималася. Ми одружилися через рік, і життя пішло своєю чергою. Бабуся, вже в похилому віці, купила ділянку землі за містом, мріючи про спокійну старість серед природи. Вона говорила:

— Уявляєш, Оксанко, сад з яблунями, річка поруч. Там буде рай.

Але доля мала інші плани. Бабуся пішла з життя, не встигнувши реалізувати мрію. Перед тим вона склала заповіт, залишивши все мені – ділянку, деякі речі.

Я була здивована, бо не чекала такого, але бабуся пояснила в листі, який залишила: “Ти завжди була поруч, Оксанко. Ти заслуговуєш на це”.

Ми з Дмитром довго думали, що робити з тією землею. Продати? Чи будувати? Зрештою, вирішили будувати дім – на згадку про бабусю і для нашої майбутньої родини.

Дмитро виявився майстром на всі руки. Він знайшов хороших робітників, спланував все від фундаменту.

— Давай зробимо це разом, — сказав він одного вечора, розкладаючи креслення на столі. — Я хочу, щоб наш дім був особливим. З великою кухнею, де ти готуватимеш свої смачні пироги, і садом для дітей.

— Дітей? — усміхнулася я. — Ти вже плануєш?

— Звичайно! Але без поспіху. Коли будемо готові.

Будівництво почалося навесні. Дмитро проводив там цілі дні, наглядаючи за роботами. Я працювала вдома, дистанційно, як графічний дизайнер, і намагалася підтримувати затишок у нашій квартирі.

Вечорами, коли він повертався втомлений, я готувала вечерю – салати, запіканки, його улюблений борщ.

— Ти моя опора, — говорив він, обіймаючи мене. — Без тебе я б не впорався.

— Та, що там я? — відповідала я. — Дивись, як все росте! Усе на твоїх плечах.

Через кілька місяців я дізналася про те, що я при надії. Це було як диво. Ми сиділи на балконі, і я сказала:

— Дмитре, у нас буде дитина.

Він підскочив, обійняв мене так міцно, що я засміялася.

— Це найкраща новина в світі! — вигукнув він. — Я стану татусем! Треба прискорити будівництво. Хочу, щоб малюк з’явився в нашому домі.

— Це було б ідеально, — зітхнула я мрійливо.

— Тоді я буду більше часу там проводити. Ти впораєшся?

— Звичайно. Якщо що, наші мами допоможуть.

Моя свекруха, пані Ольга, була чудовою жінкою. Ми не були найкращими подругами, але поважали одна одну. Вона обожнювала сина і чекала онука, тож завжди була готова допомогти – привезти продукти чи просто поговорити.

— Оксанко, якщо треба, дзвони, — казала вона по телефону. — Я приготую їжу чи допоможу з прибиранням.

— Дякую, мамо, — відповідала я. — Ви – золото.

Будівництво йшло швидко. Дмитро контролював кожну деталь: фундамент, стіни, дах. Ми вибрали екологічні матеріали, щоб дім був теплим і зручним.

Коли дім був готовий, ми не влаштовували великого свята. Родичі приходили поодинці. Спочатку мама.

— Оксанко, це шедевр! — вигукнула вона, оглядаючи кухню. — Бабуся була б у захваті. Я думала, ви продасте землю.

— Ні, мамо. Це місце ідеальне – ліс поруч, свіже повітря. Для дитини кращого не придумаєш.

— А скільки бабуся заплатила за цю ділянку? Вона ніколи не казала.

— Краще не знати, — засміялася я. — Головне, що тепер це наш дім.

Потім прийшла свекруха з пирогом.

— Вітаю, діти! — сказала вона, обіймаючи нас. — Дмитре, ти молодець. А ти, Оксанко, виглядаєш чудово. Як малюк?

— Все добре, — відповіла я. — Рухається активно.

Друзі теж заходили. Один з них, старий товариш Дмитра, сказав:

— Брат, це не дім, а фортеця! Скільки ти вклав зусиль?

— Багато, але воно того варте, — відповів Дмитро. — Для сім’ї все.

Вечорами ми з Дмитром насолоджувалися спокоєм. Він розпалював мангал, смажив овочі та м’ясо .

Дитячу кімнату оформили в м’яких тонах: бежевий, зелений, жовтий. Я вибирала меблі, іграшки.

І ось тоді з’явилася Софія. Я не запрошувала її, не розповідала про дім. Вона ніколи не цікавилася сімейними справами, дзвонила тільки коли потрібні були гроші чи послуга. Наприклад, одного разу попросила 5000 гривень.

— Оксанко, позич, будь ласка, — сказала вона по телефону. — Я поверну через тиждень.

— Добре, але востаннє, — відповіла я.

Але повернула не скоро. Мама завжди захищала її.

— Вона ще молода, навчиться, — казала мама.

Коли Софія прийшла, я була на останньому місяці. Вона дізналася про все від мами, хоч я просила не говорити. Після того візиту Софії минуло кілька тижнів, і я думала, що все вляглося.

Ми з Дмитром зосередилися на підготовці до народження дитини. Я облаштовувала дитячу, вибирала ковдри та іграшки, а він дороблював дрібниці в саду – встановлював лавки та висаджував квіти. Вечорами ми сиділи на терасі, пили трав’яний чай і мріяли про майбутнє.

— Уявляєш, як наш малюк бігатиме тут? — казав Дмитро, кладучи руку на мій живіт.

— Так, і ми будемо щасливі, — відповідала я, посміхаючись.

Але спокій тривав недовго. Одного ранку пролунав дзвінок у двері. Я відкрила і побачила Софію з валізою в руках. Вона стояла з тим самим самовпевненим виглядом, ніби нічого не сталося.

— Оксанко, я приїхала жити сюди, — заявила вона, намагаючись пройти повз мене. — У мене проблеми з квартирою, і цей дім – сімейний. Ти ж не виженеш сестру?

Я заблокувала двері рукою.

— Ні, Софія. Це мій дім. Бабуся залишила його мені, і ми з Дмитром будували його самі. Ти не маєш права сюди вриватися.

— Але ж ми родина! — вигукнула вона. — Дай хоч кімнату. Я не заважатиму, обіцяю. Мені більше нікуди йти.

Дмитро почув шум і вийшов з кухні.

— Що тут відбувається? — запитав він спокійно, але твердо.

— Твій чоловік нехай не втручається, — огризнулася Софія. — Це сімейна справа. Оксанко, будь людиною!

— Ні, — відповіла я рішуче. — Ти не заслужила. Всі роки ти тільки брала, нічого не даючи. Бабусі не допомагала, а тепер хочеш користуватися нашим? Іди, шукай інше місце.

Софія спробувала пройти, але Дмитро став поруч зі мною.

— Будь ласка, йди, — сказав він.

Вона розвернулася, бурмочучи щось собі під ніс, і пішла, залишивши валізу на порозі. Я зачинила двері, тремтячи від напруги.
Того ж вечора подзвонила мама.

— Доню, Софія в сльозах. Каже, ти її вигнала. Дай їй кімнатку, будь ласка. Вона ж твоя сестра. Життя важке, їй потрібна допомога.

— Мамо, ні, — відповіла я. — Вона не заслужила. Ми з Дмитром вклали стільки сил і грошей – 300 000 гривень тільки на матеріали. Вона ніколи не допомагала, тільки вимагала. Якщо впустимо, проблем не оберемося.

— Але родина має триматися разом, — просила мама. — Хоч на місяць.

— Ні, мамо. Це наш дім, і крапка. Якщо хочеш допомогти – візьми її до себе.

Мама зітхнула і поклала слухавку. Я знала, що вона засмучена, але стояла на своєму. Дмитро обійняв мене.

— Ти права, кохана. Ми захищаємо нашу сім’ю.

Минали дні, Софія більше не з’являлася. Мама приїжджала, зітхала, розповідала, як важко Софії і що вона ніколи не думала, що дійде до такого між рідними сестрами.

А мені цікаво, до якого “такого”?

От скажіть, ви б впустили у дім, який будували своїми силами, сестру?

Головна картинка ілюстратвина.