Олег вийшов з офісного центру, коли на вулиці вже почало сутеніти. Листопад видався сирим, дрібна мряка зависла в повітрі, перетворюючи світло ліхтарів на розмиті жовті плями. У відділі весь тиждень панувала напруга: звіти не сходилися, сервер двічі “падав”, а керівництво вимагало результатів ще вчора. Колеги розходилися з похмурими обличчями, кидаючи короткі фрази про те, що доведеться доробляти все в понеділок.
Він сів у машину, кинув портфель на заднє сидіння і кілька хвилин просто дивився в лобове скло. Втома була такою важкою, що навіть поворот ключа в замку запалювання здався зусиллям.
Він давно вже так не почувався. Завжди були якісь клопоти, але до звичайної втоми додавався якийсь неспокій і він знав його причину.
— Привіт, — сказав він у слухавку, коли дружина відповіла. — Слухай, я не приїду на вечерю. Поїду до матері в село.
— Щось сталося? — голос Юлії звучав здивовано.
— Ні, просто… треба поїхати. Я наберу завтра.
Він виїхав на трасу. Дорога блищала від води, зустрічні фари боляче били по очах. Олег відчував, як повіки стають важкими. Останні кілька ночей він майже не спав, прокручуючи в голові робочі графіки. Коли автомобіль почало злегка вести вбік, він зрозумів, що ризикувати не варто. Побачивши поворот до лісосмуги, він з’їхав на узбіччя і вимкнув двигун.
Тиша навалилася миттєво. Він відкинув спинку крісла, заплющив очі й не помітив, як провалився в сон.
Йому снилося літо. Йому років десять, сонце пече в потилицю, а відра з водою здаються непідйомно важкими. Він несе їх від колодязя, намагаючись не розхлюпати воду на запилені босі ноги. Мати стоїть біля порога, витираючи руки об фартух.
— Постав біля дверей, сину, — каже вона. — Іди поклич батька обідати.
Він йде босими ногами по стежці, трава м’яка і шовкова, наче килим. Зупиняється на городі і гукає батька, далі не йде, далі стерня і коле ноги.
Потім картинка змінюється. Він уже підліток, у дворі лежить купа нарубаних дров. Мати виходить із хати, кутаючись у хустку, хоча надворі тепла осінь.
— Олеже, треба б дрова скласти, поки дощ не пішов.
— Мам, я не можу зараз. Ми з хлопцями домовилися велосипед лагодити біля клубу. Потім зроблю.
— Та воно ж намокне…
— Та встигну я, — кидає він через плече, вже вибігаючи за хвіртку.
Він біжить до Віри. У неї на подвір’ї пахне сухоцвітом і яблуками. Вони сидять на старій лавці, розглядаючи якийсь затертий журнал із репродукціями картин. Олег дивиться не на сторінки, а на її профіль.
— Ти чого? — питає Віра, не підводячи очей.
— Нічого. Гарна ти.
Він наважується і швидко цілує її в щоку. Віра зніяковіло посміхається і закриває журнал. Тоді все здавалося простим і нескінченним.
Але сон веде далі. Він лежить у своїй старій кімнаті, відвернувшись до стіни. Вікна завішені щільними шторами. У селі кажуть, що Віра виходить заміж за Ігоря, його найкращого друга. У грудях ніби камінь, який заважає дихати. Мати заходить тихо, сідає на край ліжка.
— Поїж хоч трохи, Олеже. Третій день нічого в рот не береш.
— Відчепись, мамо. Не хочу я нічого. Бачити нікого не хочу.
— Воно переболить. Все в житті минає, і це мине. Зустрінеш ще свою людину.
— Ага, розказуй, — бурчить він, натягуючи ковдру на голову.
Тієї ночі він пішов до озера. Сидів на березі до самого світанку, дивлячись на темну воду. Мати з батьком знайшли його, очі в неї були червоні від безсоння.
— Ходімо додому, синку. Холодно вже, застудишся.
Вона не сварила його, не питала нічого. Просто йшла поруч, маленька і зосереджена. Вдома укутала його ковдрою, наче пеленала, може й співала щось аби пройшла ця напасть першого кохання. Точно відмолювала.
Олег здригнувся від різкого звуку. Величезна фура промчала повз, обдавши його машину хвилею брудної води. Він різко випрямився, важко дихаючи. Серце калатало десь під горлом. Йому здалося, що в останні секунди сну він бачив матір у труні, оточену сусідами, які шепотіли про те, що син так і не встиг приїхати.
Він увімкнув світло в салоні, перевірив час. Минуло всього пів години. Руки трохи тремтіли, коли він знову заводив двигун.
— Треба їхати, — пробурмотів він собі під ніс.
Залишок шляху він подолав майже механічно. Дорога ставала дедалі гіршою, ями заповнювалися водою. Нарешті з’явився знайомий поворот. Ось сільський клуб, ось стара зупинка з облупленою фарбою. Він проїхав повз хату сусіда Степана, де ще світилося одне вікно.
Його рідна хата стояла в самому кінці вулиці. Паркан трохи похилився, але ворота були щільно зачинені. Олег припаркувався на узбіччі й вийшов з машини.
Він штовхнув хвіртку, вона звично рипнула. У вікнах було темно, але коли він підійшов до ґанку, двері відчинилися. Мати стояла на порозі в теплій безрукавці, накинутій на плечі.
— Олеже? Це ти? Чого так пізно? — голос її був тихим, але чітким.
— Я, мамо. Добрий вечір. Вечоріє швидко. Ще зовсім не пізно, – сказав.
— А я тільки-но думала про тебе. Вода ще тепла в чайнику, заходь швидше, змерзнеш.
Він зайшов у сіни. Тут пахло морквою і вареною картоплею курям. У хаті було дуже тепло.
— Ти як тут? — запитав він, знімаючи куртку.
— Та потроху. Ось піч протопила, Петро приходив учора, допоміг комин прочистити, бо почало диміти в хату.
— Чого мені не сказав? Я б приїхав, зробив.
— Та що ти будеш їхати через таку дрібницю. У тебе ж там робота, звіти ці ваші. Петро поряд, йому не важко.
Вона заходилася біля столу. Поставила чашки, дістала варення.
— Сама? — спитав він про варення.
— Сама. Аґрус цього року гарний був. Тобі банку з собою дам, Галя ж любить солодке.
— Любить. І малий любить.
— Як він там? У який клас пішов?
— У шостий уже. Виріс, не впізнаєш.
— То привозь якось. Сумую я.
Олег сів за стіл, обхопивши руками теплу чашку з чаєм. Пара підіймалася вгору, лоскочучи ніс ароматом м’яти.
— Ти втомився, — сказала мати, дивлячись на нього. — Очі зовсім червоні.
— Робота така. Всі нервують, терміни горять.
— Лягай сьогодні на печі, як колись, пам’ятаєш?
— Ляжу.
Він дивився на її руки — жилаві, з темними вузликами вен, які ніколи не знали відпочинку. Йому раптом стало соромно за свій довгий від’їзд, за короткі телефонні дзвінки раз на тиждень, за те, що завжди знаходив причини не приїжджати.
— Мам, я частіше буду. Постараюся принаймні.
— Приїжджай, коли зможеш. Я ж розумію.
Вона підвелася, щоб прибрати зі столу.
— Завтра вранці вареники зроблю. Зіна обіцяла сиру свіжого занести, — сказала вона, не повертаючи голови.
— Добре.
Олег переодягнувся і як колись вискочив на піч. Ледве не гепнувся головою об стелю.
– Мамо, я вже великий, – вигукнув розгублено.
– Великий, – засміялася мама, – помістишся, головне не вовтузитися вночі.
Він накрився ковдрою, піч гріла, в кутку сушився цвіт липи та шипшини.
Важке заціпеніння в тілі почало потроху відпускати. За вікном шумів гіллястий сад, десь далеко гавкав собака.
У хаті запала тиша. Він чув, як мати стоїть перед образами, як цокає старий годинник на стіні. Ця буденність здавалася йому зараз важливішою за будь-які кар’єрні досягнення. Він заплющив очі, і цього разу йому нічого не снилося. Тільки глибокий, спокійний сон без тривог.
Вранці він прокинувся від запаху смаженої цибулі та тіста. Сонце пробивалося крізь фіранки, висвітлюючи порошинки, що кружляли в повітрі. Він обережно сів, звісивши ноги з печі.
— Прокинувся? — посміхнулася вона. — А я вже в печі підклала. Вмивайся, снідати будемо.
— Чим допомогти?
— Та нічим. Сідай їж.
Олег дивився у вікно на порожній город, на сіре небо. У понеділок знову буде місто, знову будуть цифри, наради та невдоволені клієнти. Але зараз він просто сидів на старій табуретці, наминав вареники і слухав, як мати розповідає про сільські новини — про те, що у сусідів отелилася корова, а на пошті змінили графік роботи.
І в ці хвилини йому здавалося, що все інше може почекати.
