Мене, як варом обдало. Я, звісно, його запросила увійти в квартиру, хоча, ми з ним були в глибокій сварці. Місяць не спілкувалися, і ось Славік заявився о другій годині ночі з такою звісткою. Всі наші чвари, сварки в цей момент здалися нісенітницею, дурницями.
— Славіку, як це сталося? Ти не мовчи, кажи. — я вже відчувала свою провину в тому, що не стало його дружини. Адже, ми зі Славіком були “парою”.
Славік, нічого не кажучи, потягнув мене “спати”. Я не заперечувала, хотілося заспокоїти чоловіка, приголубити, допомогти забутися. Не розповідати ж зараз Славіку який він і, що негоже думати лише про себе. Не час.
Промчала безсонна ніч. Вранці я насилу розбудила Славіка. Він абсолютно нічого не пам’ятав:
— Світланко, чому я в тебе? Ми ж не розмовляємо. – Славік щиро дивувався. Я не нагадувала мету його вчорашнього візиту. Тільки почала здогадуватися, що розказане Славіком – нічна вигадка. Він цілком на це здатний. А тут ще у Славіка задзвонив телефон, висвітилося “Ягідка”. Так він називав дружину. Славік скинув дзвінок і винувато подивився в мій бік. Мабуть, почав щось пригадувати.
— Ти ненормальний? Вчора поховав дружину. Забув? Як можна цим жартувати? Забирайся геть – я виставила Славіка за двері.
Більше з ним не бачилася.
Я з двадцяти років жила одна, батьки відійшли один за одним. Заміж не поспішала, залицяльників завжди вистачало. Зліталися, як бджоли на мед. Різні були: і скупі, і щедрі, і одружені. Мабуть, зі Славіком я протрималася довше за всіх. Просто дуже закохалася. Знала, що у нього сім’я. Потім зрозуміла, що Славік – природжений актор. Для нього нафантазувати сім мішків гречаної вовни – раз чхнути. Але він мені дарував розкішні троянди, шалені подарунки, божевільні емоції. При цьому, завжди пам’ятав про свою “ягідку”.
Дружину не ображав. Я не здивувалася б, якби дізналася, що у Славіка кілька “коханих” крім мене. Настільки він був велелюбний. Одним словом, солодкомовний лапшун, та й годі.
У ті роки всі мої подруги вийшли заміж, обзавелися дітьми. А я зустрічалася зі Славіком, усвідомлюючи, що з ним перспектив ніяких. Він ніколи не піде з сім’ї. Тому, ми все частіше стали сваритися з приводу і без.
Нарешті, Славік останньої витівкою поставив жирну крапку в наших слизьких стосунках. Я знову вільна і в пошуку невідомого щастя.
На мій берег приплив Ілля. Він жив в селі, працював в місті. Познайомилися в електричці, коли я їхала до тітки, а він – з роботи додому. Ілля підсів до мене ближче, розговорилися, обмінялися телефонами. Начебто, сподобався. Головне – не був одружений. Почали зустрічатися. Якщо Іллю порівнювати зі Славіком, то це небо і земля. Ілля по-хазяйськи скупуватий, не ласкавий, грубуватий. Але я вже було погодилася з усіма недоліками, роки-то втікають. Чого ж норов показувати? Ілля запросив мене до себе в село:
— Мама хоче на тебе подивитися.
Що тут дивитися, якщо я вже при надії? Треба скоренько до весілля готуватися.
Приїхали ми в дім Іллі. Стіл ломився від сільських страв. А я не можу ні на що дивитися. Стало мені погано. Майбутня свекруха, “обдала” мене оцінюючим поглядом, наказала Іллі:
— Синку, відведи гостю на веранду, поклади на тахту, і повертайся до столу.
Мама Іллі мене вже не помічала.
На наступний день Ілля мовчки провів мене на електричку і повернувся до мами, якій, мабуть, я категорично не сподобалася. Поспішила я з весіллям. Не припала до двору.
Не встигнувши приїхати додому, я потрапила в стаціонар. З материнством не склалося. Лікар, побачивши мій плачевний стан, підтримала:
— Не переживай, дівонько. Якщо так сталося, значить, не все гаразд було з дитям. Хай краще зараз, ніж потім все життя поневірятися.
Чесно кажучи, я подумала, “та й добре, виходить, з Ілльою – не судилося. Йому і з мамою живеться непогано”
Розрив з Іллею я пережила з холодним спокоєм. Не шкодувала ні про що.
У числі моїх коханих побував однокласник Ігор. Він упадав за мною зі шкільної лави. Я довго водила Ігора за ніс, притримуючи, як запасний варіант. Він пропонував мені руку і серце, але я загадково мовчала. В кінці-кінців, Ігор узяв в дружини жінку з дитиною. Вона пізніше подарує Ігору сина. А через років десять, закоханий однокласник заявився до мене, багатослівно вибачаючись:
— Свєтко, пробач, поспішив з одруженням, мрію розлучитися.
І все в такому дусі…
Став оббивати пороги, забігати на “чашку кави”, залишаючись до ранку. Скаржився на нестерпний характер дружини, на дисгармонію в життя. Я кивала у відповідь на зітхання, муркотіння Ігора, зігрівала. Один раз Ігор прийшов, сяючи, як масний млинець на сонці:
— Свєтік, у мене з’явися другий син! Вітай!
— Вітаю! Привіт дружині! Іди, Ігоре, і не повертайся!— я ледве стримувала сльози.
Цієї ночі я “викупала” подушку в гірких сльозах.
У школі у мене була найкраща подруга Міла. І все у неї в житті вдало складалося. І чоловік, і донька, і достаток в сім’ї. Признаюсь, я заздрила. Чому їй все, а мені нічого? Чоловік Міли Максим мене, як чоловік, не цікавив, не в моєму стилі. Я часто приходила в гості до Міли. Максима не помічала, ігнорувала. Ми з подругою весело базікали про все і ні про що. Якось раз, Міла мене нітрохи здивувала:
— Свєтік, уявляєш, я закохалася! Втратила голову. Не знаю, як вчинити. Він одружений, двоє дітей.
— Забудь, Міло. Навіщо руйнувати свою і чужу сім’ї? Чого тобі не вистачає? У щасті купаєшся. Словом, я тобі не раджу заводити одруженого. Знаємо, проходили… випили з цієї чаші. — мені було шкода дивитися на подругу.
Міла невтішно плакала, схлипувала:
— Не можу я без Діми, розумієш, не можу! Світ не милий, задихаюся. Готова все покинути і на крилах – до нього!
— Розумію, Міло. Але зупинись, поки не пізно. Лікті будеш кусати. — я відчувала, що подруга мене не чує. Міла дивилася на мене відчужено.
На тому ми й розійшлися. Міла мені відтоді не дзвонила, в гості не кликала.
…Одного разу, до мене несподівано прийшов Максим:
— Привіт Світлано. Як ся маєш? Заміж не вийшла?
— Привіт. Куди поспішати? З заміжжям встигну. Що тебе привело до мене? — я не знала, що й думати.
— Міла пішла від мене. — Максим сумно зітхнув.
…Мені стало так шкода покинутого чоловіка Міли, що всю ніч ми проговорили. А потім… разом прокинулися. Максим залишився у мене. Ми з ним прожили півроку. Для мене це було щастям. Як могла Міла відмовитися від такого ідеального чоловіка? Навіщо проміняла люблячого Максима на одруженого? Не розумію. Однак, Максим не покликав мене заміж. Він так само раптово пішов, як і прийшов. У нього на роботі з’явилася нова колега. Вона старша від Максима на сім років, має доньку-підлітка. З нею Максим одружився. Ось уже двадцять років, як вони офіційно розписані.
Міла вийшла заміж за Діму. Там, кажуть, любов з великої літери. Тим не менш, я не вірю в безкарність краденого щастя. Через цю неземну любов зруйнувалися дві родини.
Колишню подругу я не бачила більше двадцяти років.
Спитаєте, а як, мовляв, героїня? Всім-то я складала поламані, пониклі крила, шкодувала. Потім чоловіки благополучно від мене відлітали до дружин. А час невблаганно тікав. Як говорила моя бабуся:
Якою б не була дівка, прийде пора – вицвіте. Прийшла і моя пора. Каруселі життя зійшли на «ні». Принців перестала чекати біля віконця. Я купила породистого кота, щоб було, про кого піклуватися, з ким поговорити по душах. Холостячка, без дітей. Не склалося…
Автор: YalaРokayatysya.
Фото ілюстративне.
