В принципі, я не особливо здивувалася, коли пролунав дзвінок у двері, і на порозі, з посмішкою, що означає “вибач”, виріс брат з племінником і об’ємним пакетом в руках.
– Привіт, тітонько! Хочеш посидіти вечір з племінником?
Прочитавши на моєму обличчі відповідь, брат підняв руку з пакетом:
— А за тортик із морозивом?
— От ти вмієш умовити! – відповіла я, і допомогла зняти куртку племіннику. – Що у вас цього разу?
— Та ти розумієш, у шефа ювілей спільного життя вирішив вразити дружину розмахом, і запросив увесь відділ до ресторану, разом зі своїми половинками. Відмова, сама розумієш, може призвести до наслідків.
— Гаразд, коли на вас чекати?
– Три години, і ми біля твоїх ніг!
– Ага, хотілося б вірити…
– Ну ось і домовилися!
Брат побіг, перестрибуючи сходи, а я вже почала інструктувати свого сина та племінника, що малювати шпалери – це не тещо я мрію побачити, і прообраз Ніагарського водоспаду у ванній – теж.
Діти сприйняли мої умови досить нормально, я заспокоїлася, і зайнялася звичайними домашніми справами, закинувши в духовку пиріг до ранкового приходу чоловіка.
Пройшло обіцяних три години.
— Андрію, де ви? – телефоную брату
— Мчимося, сестричко, на зустріч із тобою та з сином!
— Ну-ну, бо вже спати час…
Через дві години:
— Брате, ти маєш совість? Завтра садок, робота, а малюки досі по квартирі бігають!
– Ой, у нас тут весело, Юлька щось не те з’їла. Обіймає білого брата, не можу залишити. Ти там якось викрутишся?
Після дзвінка я провела малим банні процедури і розвела по різним кімнатам спати. Ще з півгодини стояла на сторожі, щоб ідеї тих, що засипають, не втілилися в життя.
Рівне сопіння хлопчиків дозволило розслабитися та повечеряти, але вечірній чай перервав якийсь незвичний звук з кімнати нашого сина.
Я заскочила в спальню до сина і лиш встигла подумати: «невже знову». Швидка прибула надшвидко, і спеціаліст наказав збиратись. Я мало не заплакала, адже у сусідній кімнаті спав племінник!
Я подзвонила у двері сусідки по майданчику.
— Виручай, племінника нема з ким залишити!
– Триста гривень година, – сонно пробурмотіла сусідка.
Робити нічого – заплатила.
Вранці до стаціонару примчали чоловік, брат та його дружина. Але якщо чоловік приїхав, бо переймався за нас, то брат з дружиною приїхали тільки для того, щоб висловити те, як я не по-дорослому вчинила, залишивши їхнього сина з сусідкою
– Тобі половину кондитерської крамниці принесли за те, що кілька години побудеш, а ти як вчинила? – не заспокоювався брат.
Розмови не вийшло. Ні чоловік, ні я не мали ні часу, ні сил з ними розмовляти і щось пояснювати. Я зателефонувала сусідці і сказала, що малого заберуть батьки. Дитина ще спала.
Три роки минуло. Ми з братом так і не спілкуємось досі, наші діти також. Мама пробувала нас помирити, але той і чути нічого не хоче. Шкода, адже ми завше були дуже близькі.
Хоча?
Можливо це тільки я готова була віддати останнє.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
