Зимова ніч — бездонна. Уляна падає у м’яку, немов сажа, темряву і летить, летить… Аж доки не натикається на гостренький дитячий голосок:
— Ба, хочу казку!
Уляна насилу розплющує очі — темрява нікуди не зникає, а так само пахне холодним солом’яним димом і пізніми яблуками. Ритмічно цокає старенький годинник та стaгне уві сні на своїй лежанці Яків.
— Ба…
От уже невсипуще! Чи в Уляниній голові ті казки залишились? Цього літа дев’ятий десяток розміняла, у всіх своїх онуків на весіллях уже відгуляла.
А це «спасибі» наймолодшому синові, Павлу, — то не одружувався стільки років, а то привіз до них жінку з дитинкою. Звали її Неля, казала, що родом аж із Молдовії, там начебто в неї ще якісь важливі документи залишилися. Пожили в них літом, поки в Павла відпустка не закінчилась, та й подалися: син на роботу до обласного центру, Неля — за тими документами. А її чотирирічна донька Елеонора (хай Бог милує так дитину назвати, Уляна кликала малу тільки Олькою) лишилася в діда з бабою. Дріботіла за ними по двору, слухняно пила молоко від кози Квітки, гралася з сусідською Оксанкою.
Настала осінь, а від Нелі ні слуху ні духу. Приношені пальтечко й черевички Ольці дала Оксанчина мама, а що тепер, коли зима прийшла, дитині надягати?
Тому, коли на їхній вулиці одного дня загальмувала «швидка допомога», на якій розвівався білий прапор із червоним хрестом, Уляна кинулась до водія.
— Чи не допомогу яку розвозите? Нам би шубку та теплі чобітки ось для цієї дівчинки…
А тоді сказала Ольці, котра стояла біля хвіртки:
— Йди сюди, не бійся, сядеш у машину та поїдеш до мамки!
Пожартувала так. А дівча злякано відсахнулось і побігло в глибину двору.
Виявилося, що «швидка», якої у їхньому селі не бачили багато років, збирала овочі для районної лiкарні. Добровільні пожертвування — хто скільки дасть.
Наталка, сусідка Уляни та Якова, вже несла до машини повне відро моркви, і калоші на її ногах блищали так само, як калюжі довкола.
Уляна й собі полізла в погріб і набрала картоплі з купи найдобірнішої.
Оживився їхній куток — несли його жителі до «швидкої допомоги» те, що виростили за літо. На тлі білого з червоним хрестом прапора молодий водій фотографував Якова з великою капустиною, яку той притискав до себе єдиною рукою. Тією, що вціліла під час штурму Берліна.
Машина поїхала, а селяни довго ще стояли, гомоніли. Відчуття того, що про них згадали, що їхня допомога комусь знадобилася, зігрівало. І студений вітер, який продував наскрізь, не здавався таким холодним.
— Якове, Олька з тобою? — гукнула Уляна, заходячи з вулиці у двір.
— Ні, я думав, вона коло тебе…
— Може, в Оксанки загулялася?
Уляна сполошилася не на жарт і підтюпцем — до сусідів. Але дівчинки там не було.
— Боже мій, та де ж дитина?!
Вони з Яковом обдивилися кожний куток у хаті, повітці, курнику, обійшли садок. Гукали, кликали, але у відповідь — тиша.
— А ти криницю часом не залишав відкритою? — зойкнула раптом Уляна.
— Та я ще не здуpів, щоб залишати, — глухо відізвався Яків.
Зазирнули до хліва, навіть до Кудлая в будку.
Уляна в пaніці знову намірилась до сусідів — уже по пораду, аж її гукнув Яків. Дивиться, а він несе на своїй єдиній руці Ольку — сонну, перелякану.
— В дровнику знайшов, — дихав радісно, а не натужно, як завжди. — Спала в тому гнізді, де літом квочка сиділа. Я перший раз її не побачив, там дошки руба стоять…
Уляна взяла легесеньке, мов пір’їнка, тiльце, притиснула до себе.
— І чого ж ти, дуpненька, туди сховалася, га?
— Я не хочу їхати машиною, хочу з вами…
Уляна глибоко зітхнула, міцніше притиснула до себе дівчинку і понесла до хати. А в пам’яті раптом ожили слова казки. Чудернацької казки, яку самій Уляні в дитинстві розповідала її бабуся: «Прийшла шайда-байда, взяла штрики-брики. Як почули м’яки-кики, то сказали житнякам: «Сідайте на овсяники, доганяйте шайду-байду, віднімайте штрики-брики»…
Автор – Любов ГОЛУБЄВА
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
