Минуло десять років, відколи чоловік пішов до молодшої жінки, бо сильно покохав, а я в сорок чомусь не хотіла гуляти до ранку в клубі, а садити розсаду.
– Оксано, подивися на себе, ти більше часу проводиш на дачі, ніж вдома.
– Але, Вадиме, я вирішила розводити квіти…
– Боже, які квіти? Ти про що? Я жити хочу, поки маю змогу. А з тобою, що я матиму?
Я хотіла відповісти, що родину, що діти наші гарно вчаться і скоро підуть вчитися, а я більше не можу жити в місті, нерви вже не витримують.
Та й не витримувала я більше того, як Вадим змінився, напевно, найважче було закривати очі на це все. От і тікала на нашу дачу, там мені було спокійно, особливо, коли я бачила, як паростки вперто пробиваються до сонця, тягнуться вгору, зав’язують пуп’янок, а потім вибухають цвітом.
І ось чоловік пішов, майно поділили, мені залишилася дача, а йому квартира. Мені знову прийшлося працювати в місті аби орендувати житло для дітей, які вчилися в старшій школі, але справитися з усім мені допомагали мої квіти. Я сідала на велосипед і їхала до них в будь-яку погоду.
І ось діти вже здобули освіту, мають свої родини і стосунки. Мій бізнес на квітах дає свої прибутки, я купила сусідню ділянку і вже розводжу декоративні рослини і дерева. Мені подобається той затишок, який у мене є.
У мене є й коханий чоловік, але ми не одружені, я не хочу себе зв’язувати ще раз обіцянками, не тому, що не дотримаюся їх, а тому, що не хочу аби їх порушили і я знову пережила те саме.
Ми з Максимом вже п’ять років живемо разом і він поділяє моє прагнення до тиші.
Але одного разу діти привезли до мене Вадима.
– Мамо, його дружина покинула, а він же наш тато.
– То й доглядали б його. Ви чого його мені привезли?
– Ну ма… Ти ж і так цілий день вдома.
Я дивилася на колишнього чоловіка і очам не вірила. Виявляється, вони ганяли на машині і не справилися з керуванням. Дружині його нічого, а він ніколи не стане на ноги.
Вадим нічого не говорив, а лише чекав, коли я знову буду метати словами і я зрозуміла, що веду себе не гідно. Його життя вже нагородило і мої слова вже нічого не змінять.
Залишила його в себе, на першому поверсі була кімнатка з виглядом в сад і хай собі там живе.
Приходила доглядальниця і я практично ним не займалася. Тільки вечеряли ми наче всі разом. На вихідні діти з ним гуляли, міг Максим вивезти його на вулицю чи грати з ним в шахи, він казав куди ходити і Максим грав за двох.
З часом я перестала реагувати на Вадима, він просто був і все.
– Оксано, ти ж знаєш, який я тобі вдячний, – ввесь час поривався він до розмови, але я завжди його перебивала, бо не хотіла цього слухати.
Я вчинила так не через його персону, а через те, що він батько моїх дітей. Я сподівалася, що він може стати на ноги і піти, але раптом йому стало гірше і все…
Якби не було, але мені стало прикро, що так життя повернуло.
А через кілька днів подзвонив його адвокат і сказав, що Вадим заповів все майно дітям і мені.
Приємно, що він вчинив правильно хай і пізно.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
