Марія стояла перед старим трюмо, вдивляючись у відображення, яке здавалося їй чужим. Срібляста амальгама не брехала: з дзеркала дивилася виснажена жінка з бездонними очима, в яких застиг нестерпний біль. Їй було всього сорок пʼять — вік, коли в Європі жінки тільки починають мандрувати та вдягати яскраві сукні. Але Марія виглядала на всі вісімдесят.
Вона повільно, майже невагомо, провела долонею по голові. Пальці відчули не звичний шовк волосся, а холодну, абсолютно гладку шкіру. Поголена під нуль голова робила її схожою на крихку порцелянову статуетку, яку хтось випадково впустив і нашвидкуруч склеїв.
— За що мені це, Боже? — прошепотіла вона, і гаряча сльоза, проклавши шлях крізь сітку зморшок, впала на халат. — Де я звернула не туди? Коли я встигла заборгувати цілому світу?
У голові відлунням пролунав сухий, наче тріск хмизу, голос матері: «Сама винна! Треба було думати раніше! Ти мусила передбачити, що здоров’я — це теж ресурс, який треба економити для сім’ї!»
Марія заплющила очі, і спогади, мов старі чорно-білі світлини, попливли перед нею.
Червень 1988-го. Марійка бігла додому, ледь не збиваючи коліна. У сумці лежав табель — жодної четвірки, лише «відмінно». Вона уявляла, як батько підніме її на руки, як мати спече святковий пиріг з вишнями.
— Мамо, подивись! Усе п’ятірки! — захекано вигукнула вона, забігаючи на кухню.
Мати, втомлено гойдаючи на руках маленького Павлуся, навіть не підняла очей:
— І що з того? Ти для мене вчишся чи для себе? Користь яка від твоїх оцінок, якщо в хаті не метено, а малий мокрий? Іди, запери пелюшки.
Марійка пішла до батька. Той стояв на балконі, читаючи газету «Сільські вісті». Поглянув на табель, наче на квитанцію за електроенергію.
— Це твій обов’язок, доню. Держава дає тобі безкоштовну освіту, а ти маєш її сумлінно здобувати. Не роби з цього подвигу. Краще допоможи матері на городі, бо вона з ніг валиться.
Так Марія вивчила перший урок: її успіхи — це норма, а її потреби — надмірне самолюбство. Поки Павлусь ріс «спадкоємцем» і «майбутньою опорою», Марія росла «помічницею». Вона прала, готувала, прасувала і бавила брата, поки батьки ходили в гості чи кіно. Вони ж працювали, вони втомлювалися. А Марія… вона ж молода, що їй зробиться?
Школу вона закінчила з золотою медаллю. На випускному батьків не було — у Павлуся якраз був день народження, і вони готували велике застілля для родичів. Медаль так і залишилася лежати в шухляді поруч зі старими шкарпетками.
Інститут Марія закінчила екстерном, паралельно працюючи на двох роботах. Потім було заміжжя. Степан здавався надійним, але швидко звик до того, що вдома все працює «само собою». Сніданок на столі, випрасувані сорочки, вихована донечка Ангеліна — все це було частиною «жіночого обов’язку».
Марія робила кар’єру в банку. Вона затримувалася допізна, брала роботу додому, і невдовзі її старанність помітили. Коли їй дали премію за успішний аудит, вони зі Степаном купили сучасний комп’ютер.
— Тобі ж для роботи треба, — лагідно сказала вона чоловікові.
— Так, люба, — відповів він, завантажуючи чергову гру. — Ти ж у мене молодець, ти сильна, ти впораєшся.
А потім приїхала мама. Без попередження, з валізами. — Павлусь вступає на юридичний. Контракт коштує шалених грошей. У нас їх немає, а в тебе — є. Ти ж сестра! Ти мусиш дати йому старт у життя. У нього майбутнє, кар’єра!
Марія взяла першу позику. Потім другу. Павлусь вчитися не хотів, прогулював, завалював сесії, і Марія знову платила — за «вирішення питань». Адже він хлопчик, йому важче.
Коли донька Ангеліна підросла, їй теж знадобилася освіта. І знову Марія тягнула все на собі. Степан у цей час «шукав себе», періодично змінюючи одну малооплачувану роботу на іншу, де його «недостатньо цінували».
Вона почала худнути. Спершу раділа — нарешті влізе в сукню десятирічної давнини. Але разом із вагою зникали сили. Сходи в офісі стали схожими на Еверест, а кава більше не допомагала прокинутися.
Діагноз пролунав як вирок. Не перша стадія. Потрібне дороге лікування, закордонні препарати.
Того вечора за столом панувала тиша. Марія, бліда й прозора, нарешті зважилася:
— Лікар каже, що є шанс. Але треба продати квартиру… ту, що мені від банку дали. Переїдемо в орендовану, або до мами…
Степан відклав виделку. Його обличчя скривилося від обурення:
— Ти про що кажеш? Продати квартиру? А якщо лікування не допоможе? Ти про мене подумала? Де я житиму? На вокзалі? Ти стаєш дуже дивною, Маріє.
Брат Павло, який заїхав «позичити на бензин», лише розвів руками, покручуючи на пальці ключі від новенької іномарки, яку Марія допомогла купити минулого року:
— Сестричко, я б з радістю, але сам у боргах як у шовках. Машина на виплату, бізнес не йде… Потерпи, може, воно саме минеться? Організм молодий, побореш.
А мати, дізнавшись про проблему, лише сплеснула руками:
— О Господи! А хто ж тепер нам з батьком допомагатиме? Павлусеві квартиру треба купувати, він же сім’ю планує. Як ти могла так розклеїтися невчасно? Ти про сім’ю зовсім не думаєш!
Дверний дзвінок вирвав Марію з минулого. Вона витерла очі і пішла відчиняти. На порозі стояла Ангеліна. У неї були червоні від недосипу очі, але погляд був твердим, як ніколи.
— Мамо, збирайся. Ми їдемо. — Куди, Зіронько? Мені сьогодні треба ще вечерю Степану…
— До біса вечерю! — різко перебила донька. — Ми їдемо в клініку. Я все оплатила. Перший курс хімії та операцію.
Марія здивовано розплющила очі:
— Де ти взяла гроші? Твоє навчання… ти ж мріяла про магістратуру в Празі!
— Я забрала документи. Гроші, що ти відкладала, я зняла з рахунку — ти ж дала мені довіреність. Свою машину я продала. Додала те, що назбирала на поїздку. Диплом почекає рік, а ти в мене одна.
Лікування було довгим і виснажливим. Були дні, коли Марія хотіла здатися, але Ангеліна була поруч. Вона влаштувалася на дві роботи, носила мамі домашні бульйони і виганяла з палати Степана, коли той приходив поскаржитися на «холостяцьке життя» та відсутність чистих шкарпеток.
Одного разу в палату завітала мама Марії.
— Марійко, ну як ти? Ти ж скажи дочці, щоб вона Павлусеві хоч трохи скинула грошей, бо його з роботи вигнали, кажуть — некомпетентний…
Ангеліна спокійно піднялася зі стільця, взяла бабусю під лікоть і вивела в коридор. Що саме вона їй сказала — Марія не чула, але мати більше не з’являлася.
Минуло два роки. Марія знову стояла перед дзеркалом. На голові вже відросла стильна коротка зачіска з благородною сивиною, яку вона вирішила не зафарбовувати. Вона виглядала на свої п’ятдесят — гарна, спокійна, впевнена жінка.
Зі Степаном вони розлучилися одразу після того, як Марію виписали. Виявилося, що без її опіки він абсолютно нездатний до самостійного життя — квартиру поділили, і він швидко витратив свою частку, повернувшись до матері під крильце. Павло теж зник з горизонту, як тільки зрозумів, що «золота антилопа» більше не дає золота.
Марія тепер живе в маленькій, але світлій квартирі разом з Ангеліною. Донька закінчила навчання і вже працювала в архітектурному бюро.
Телефон на тумбочці завібрував. На екрані висвітилося: «Мама». Марія хвилину дивилася на екран, а потім спокійно вимкнула звук.
— Ні, мамо, — тихо сказала вона своєму відображенню. — Більше ніяких боргів.
Вона нарешті зрозуміла: єдиний справжній обов’язок, який вона мала в житті — це бути щасливою, щоб навчити цього свою дитину. І цей іспит вона нарешті склала на «відмінно».
