fbpx
Історії з життя
Приїхала на Різдво в село і дізналася, що дуже мене люди судять, бо я мамі не допомагаю

Ну для початку я скажу, що я з досить бідної родини. Матір нас сама виховувала і дати багато не могла. Все, що я маю тепер я здобула власними зусиллями.

Ніколи не мала ані одягу по сезону, ані взуття. Студенткою вічно на смаженій картоплі і мівіні жила.

Не мала ані весілля, ані якихось подарунків, все життя знала, що не можу на щось подібне розраховувати, бо нема кому мені то дати.

Але… Я ніколи й не скаржилася, не виливала свою душу подругам чи рідним, не плакалася сусідам, не просила помочі у родичів.

Я звикла рухатися по життю власними силами і мене це дуже навіть влаштовувало.

По всякому складалося життя і бідувала, і нормально жила, але розкошів ніколи не мала.

Я така собі панянка середніх років, перевалило мені трохи за четвертий десяток. По салонах краси не ходжу, тому вік не минув безслідно для мене, але вважаю себе ще досить молодою.

Маю троє діточок. Наймолодшому лише 3 рочки.

Останні десять років я, можна сказати, з роботи не вилажу, не знаю як виглядає ні осінь, ні зима, бо все, що бачу за вікном, то вечірня, а частенько і нічна,  дорога, якою я лечу з роботи додому.

Всі ці десять років, фактично, я поклала на те, щоб заробити на власне житло.

Я не буду вам розповідати, як то тяжко з трьома дітьми і котом, знайти квартиру для оренди.

Як тяжко періодично з усім нажитим перекочовувати з місця на місце, бо господар чи господиня, вирішили житло продати.

Я важко не мати свого кутка на цій Землі і не мати що дати своїм дітям.

Отож, моя ціль була єдина – власна квартира.

Працював не покладаючи рук і мій чоловік, і я, а іноді ми підміняли один одного.

Словом, як то в народі кажуть, за десять років стягнули на квартиру.

Брали житло ще на стадії котловану, роки сплачували ту потрібну частку, потім в сирці робили ремонт.

Словом, то все затягнулося на роки, бо ж і діти паралельно зростали, ще платили за оренду.

Я точно знаю, що я не одна така, тому багато хто мене зрозуміє і без детального опису.

Звісно, що будуть ті, що скажуть, що то я себе загубила, і що то ніколи не вартує та квартира витрачених років, але я так не думаю.

Навіть більше, я робила те, що собі намітила і таки отримала результат.

Ну і от нещодавно ми з родиною засилилися на нову квартиру, ще багато чого тут бракує, але ліжка є, шафа є – можна жити і радіти, а зекономлені на оренді кошти вкладати в облаштування оселі, все так, як ми і запланували.

Як звістка про нашу нову оселю дісталася села, я не в курсі, але на Різдво, ми вже традиційно приїхали до мами.

Стандартні гостювання, застілля і все таке. Ну і тут слово поза слово, і розказує мені братова, що дууже мене по селі люди судять, бо я мамі не помагаю, а у неї он хату треба перекрити, бо геть дах поіржавів, вікна треба замінити, бо дуже вже тягне з дерев’яних, піч перемурувати, бо ця не дає теплі, а я собі квартиру купила.

І так мене це розізлило, що словами не передати.

То скажіть, ми ще не встигли видихнути, що дітям дах над головою пристарали, а вже маємо почуватися винними, що мама бідує?

Чи я маю в першу чергу не про себе і свою родину дбати, а про материну хату?

Я мамі все грошима помагаю, скільки можу, купую продукти, пігулки, хіба ті язикаті Хвеськи не можуть притримати свого язика і не носити мене в зубах по селі?

Хіба я не правильно зробила, що поставила на перше місце інтереси своєї сім’ї і своїх дітей, за яких несу поки повну відповідальність?

От собі задумалася, чи не поїхати мені до тої пані, що ті пересуди про мене розпускає і не запитати в неї, як то я маю жити і як мамі маю помагати.

Лиш одне стримує – братова дуже просила її не видавати.

You cannot copy content of this page