fbpx

Приїхала я через десять років в рідне місто і вирішила таксі взяти аби не витрачати часу, бо справ багато, а вернутися хочеться додому якнайшвидше. Сіла в таксі. Як чую: – Ти ба, жінка моя люба через стільки років, – обертається до мене таксист і бачу я свого чоловіка колишнього.

– Які люди, – кажу йому, – Ти ж казав, що тебе жінка на руках носитиме, а дивися сам руль крутиш.

Розумієте, Максим мене покинув після двадцяти років шлюбу, бо закрутила йому голову його начальниця, от він і сказав, що це йому тепер жінка буде гроші давати, а не він буде мені віддавати все до копійки.

– Не цінувала ти мене, а воно он як в житті буває, – казав, збираючи речі.

Я мовчала, а що тут говорити, коли я давно знала, що Максим має інших жінок, але мовчала, бо у нас були діти, дві донечки, то не хлопці, їм треба в житті допомогти, посаг скласти, а я сама не впораюся.

Я теж працювала, але моєї зарплати на все не вистачало, а от чоловікова була дуже хорошою і ми непогано жили, якби не той запах жіночих парфумів, який було чутно від Максима.

Раз так, то хай буде – думала я і вирішила, що поїду в інше місто, а тут квартиру продам, бо суд залишив квартиру нам, а чоловік взяв собі машину, наче порівну поділили двадцять років шлюбу.

Але чоловік різко забув за те, що він має дітей і я не чула від нього всі ці роки ні слова, доньки так само, бо й на день садження їм нічого не писав. Отака людина. І як я могла бути про нього такої високої думки?

Переконувала себе з ним жити заради дітей, а тут він викреслив всіх з життя та як сир в маслі катається.

Ми жили з дівчатами скромно, але старалися одна одній помагати. Старша Оленка вже працює перекладачем, то мені легше, а молодша закінчила університет і теж шукає роботу. Поки всі вони при мені і я мрію, що кожна з них знайде собі гідного чоловіка.

Я теж сама, бо куди я приведу Семена? Так, у мене є коханий чоловік, але він кличе мене до себе, а я дівчат як покину? Отак і чекає він і я, коли діти заміж вийдуть.

А тут така зустріч! Колишній, але не той холений чоловік, якому я прасувала навіть шкарпетки, а такий вже трохи підтоптаний дід.

– Та що тут розказувати?, – відповідає він на моє запитання, – Всі ви лиш одного хочете – аби нами крутити. Ліда мені раз сказала щось зробити, далі другий, потім каже аби я їсти готував, бо вона стомлена з роботи приходить. Тоді я по столу й стукнув, що я не якийсь там, я заради неї родину покинув, то хай тепер до мене відношення відповідне буде. А вона мене й виставила з хати. Але я добре живу, ти не думай, у мене як не одна, то друга, відбою від жінок нема. А ти як? Може б почали все з початку?

– Я з доньками, якщо ти ще пам’ятаєш, що у тебе такі були, живу. І все у нас чудово настільки, що ми про тебе й не згадуємо.

Приїхали ми і він не лише з мене гроші взяв, а ще й здачу не дав, сказав, що то моральна компенсація. Я знову собі почала дивуватися, що ж я роблю таке, що хорошому чоловікові відмовляю, а отакого стільки років біля себе тримала?

Тому в неділю зробила святкову вечерю і познайомила дочок з Семеном. Вони добре відреагували, навіть краще, ніж я думала:

– Ура, тепер у нас у кожної буде своя кімната!

Як маленькі. Але я рада і думаю, що все у нас буде добре, бо минуле треба таки лишати в минулому.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page