Мене нічого не насторожувало в поведінці батьків, коли я до них приїжджала в гості з дітьми. Завжди люблячі дідусь і бабуся, а те, що час від часу там буває й тітка Людмила і дядько Василь, то що тут такого, це ж давні друзі.
Все виявилося випадково і мене здивувало і те, що так взагалі можна жити, і те, що вони від мене приховували цей факт стільки років.
Коли я залишала рідний будинок, то це була добротний одноповерховий будинок з квітником і невеликим городом, мама не мала часу на живність, бо працювала в школі, більше часу проводила за зошитами, ніж за доглядом за будь-ким.
Насправді, тато й готував і прибирав в домі, бо у мами завжди як не педагогічна нарада, то перевірка контрольних.
Я не жалілася, бо тато дуже смачно готував, мама могла варити макарони і сосиски, салати у неї були не різані, а таке враження, що рубані.
Коли я підросла, то вже й сама готувала для усіх, бо на маму годі було надіятися.
Коли пішла вчитися, то в перші роки мене дуже здивувало те, що тато не прибирає так ретельно, як колись.
– Мамо, з татом все гаразд?, – питала я її.
– А що таке? Наче все добре.
– Він чомусь не так ретельно прибирає. Він зазвичай твій стіл оминав десятою дорогою, бо боже збав там щось переставити, але хоча б під ним мив. А тепер тут всюди безлад.
– Доню, все з ним добре, не переживай, – відмахнулася мама.
А от на кухні панував ідеальний порядок, тому мене це так здивувало.
Мене закрутило студентське життя, далі я вийшла заміж в іншу область і дуже рідко приїздила додому.
Зауважила, що в батьків буває багато друзів і я була рада, що вони не питають мене за онуків чи лізуть в мої справи, головне, що у них активний спосіб життя і якісь мрії та плани на майбутнє.
Коли були малі діти, то я взагалі до батьків не приїздила, а, коли стали більші, то вже на літо їхала і залишала дітей на кілька тижнів, залежно, як підуть справи.
Хоч діти потім і розказували, що бабуся і дідусь часто перечилися, але я добре знаю маму, тому не дивувалася.
Справа в тому, що мама не полишала менторський тон і вдома, вона завжди знала, як краще мало бути зроблено, чи то пошпакльовано чи покошено під вікнами.
– Невже важко раз зробити добре, а не десять разів переробляти?, – питала вона тата.
Зазвичай тато відмовчувався, тому то був другий дзвіночок, що тато давав відсіч мамі.
А третім стало те, що мама дуже змінилася, вона стала якоюсь тихою, особливо по телефону.
Бувало, що розмовляючи зі мною, мама віддавала команди татові, а тут просто говорила, тата здається й близько не було біля неї.
І ось приїхала я до них з дітьми, але вирішила і собі затриматися.
Мама чомусь була проти, але я вже сказала вголос те, що мене дивувало:
– Мамо, щось відбувається? Чому ти так кажеш?
– Віто, місця нема, діти виросли, вони хочуть окрему кімнату, їх вже не поселиш з собою.
– Мамо, дві кімнати вільні, якось помістимося.
– Ти не розумієш, – вона стала раптом така втомлена, – Та робіть, що хочете.
І вона пішла на вулицю, а я стенула плечима і пішла видзвонювати старих друзів, щоб зустрітися і поговорити, згадати минуле.
І ось ми біля ресторану, як бачу я свого тата, який з тіткою Людмилою милуються за сусіднім столиком.
Я не знала куди очі діти, що думати і робити, бо мама точно має це знати, але я не хотіла аби вона це дізналася від мене.
Коли тітка Людмила, давня наша знайома і колись добра мамина подруга, пішла попудрити носик, то я підсіла до батька.
– Тату, що це таке?
– Віто? Я думав ти поїхала.
– І що? Це все що ти можеш мені сказати на те, що я щойно бачила?
– Ми мали давно тобі розказати, Віто… Ми вже давно не разом.
– Тобто? Як це не разом? Ви ж живете разом.
– Живемо разом, бо не маємо куди дітися, будинок ніхто купити не хоче, а кудись піти жити окремо ми не маємо грошей, от і приходиться жити поруч і миритися з тим, що є.
– Тату, що за видумки? Це ж якісь вигадки. Як це отак бути?
– Та все просто, доню, ми вже звикли.
Я не засуджувала батька, бо він не був щасливий в цьому шлюбі, я була певна, що він живе з мамою лишень заради мене. Мама не вміла йти на поступки, а бути завжди не правим не хочеться.
– Ти не переживай, в мами все гаразд, у неї теж чоловік є, ми навіть непогано уживаємося, якщо не рахувати того, коли треба платити за комунальні, – спробував пожартувати він.
Я кивнула і пішла до свого столика з чистою совістю. Тато щасливий, в мами теж все гаразд, що ще хотіти, а як живуть всі на купу, то ж життя таке.
З такими думками я вернулася додому і аж тоді помітила, що хата справді поділена навпіл, одна частина не фарбована, заросле подвір’я, а інше квітує, акуратні грядки. Одразу зрозуміло, де живе мама.
Пішла до неї, думала сказати, що все буде добре, я рада, що вона зустрічається з дядьком Василем, хоч він мені й не дуже подобається.
І я тихо увійшла в кімнату, вона сиділа на своєму улюбленому місці за столом, зосереджена за вишиванням картини, підбирала кольори, геть як колись, зараз гляне строго і скаже:
– Що знову? Я зайнята.
Але вона обернулася і погляд був таким розгубленим, це вже була не та гонорова жінка, яку я пам’ятала. Мама завжди слідкувала за своїм зовнішнім виглядом, в чому ходить чи зачіска їй пасує, а тут шкарпетки і халат з хусткою.
– Мамо, ти щаслива з дядьком Василем?
Вона завмерла, а тоді й каже:
– Ну хоч хтось має мені допомогти з господарством.
– А тато?
– Не хочу до них звертатися, – сказала, як відрізала.
– А ти не хочеш переїхати?
– Я? В Людмили є хата, то хай туди йде.
– Він каже, що цю хату купив, тому вона його.
– Я маю право на половину, хай мені виплатить мою частку і я з радістю піду.
– То підеш до мене?
– Ні, мені тут звично, а в тебе не знати як і буде.
Я розумію, що звикнути можна до всього, але отак пліч-о-пліч жити з новою родиною. Я хочу аби в мами все було добре, щоб вона жила так, як їй подобається. Мої двері завжди відкриті для неї.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
