Тетяна вийшла надвір і нарешті вдихнула свіжого повітря. У залі де веселилися дітлахи та їхні батьки, було дуже жарко. Ось вже десять років вчителька фізкультури Тетяна Олександрівна виконувала на ранках роль Діда Мороза. Високий зріст, вічно хриплий голос, все це робило її незамінною у цій ролі.
Вона притулилася до дверей, десять хвилин відпочинку і знову йти до зали, розважати вже старшокласників. Вона прикрила очі і не помітила, як до неї підійшли двоє.
— Ось що нам треба. Михайлович буде щасливий – сказав один із них.
— Точняк — підтвердив інший.
Вони підхопили Тетяну під руки та повели до машини.
— Ви хто такі? Куди ви мене ведете? — Забасила вона.
— Не хвилюйся, дідусю. Це не на довго. Привітаєш Михайловича, привеземо тебе назад. Та не сіпайся, навіть грошенят підкинемо — засміялися вони.
— Це неприпустимо, — сказала Тетяна. А в голові ввімкнувся калькулятор. Вона нещодавно взяла позику на машину. Зараз скаже кілька слів і, може, на наступний внесок вистачить.
Її привезли до пафосного ресторану міста.
– Приїхали. Виходь. І дивися, щоб Михайловичу сподобалося — наказав її один із здорованів. Вона зітхнула і перехрестилася. Оце влипла в авантюру.
Розкішний зал виблискував кришталем і величезною ялинкою. Посередині стояв, великий стіл із наїдками.
— Ось, Михайловичу, як ти й хотів. Привезли Діда Мороза!
Чоловік невеликого зросту вигукнув:
— Молодці! А тепер всі вийдіть, я буду загадувати бажання — скомандував він. І всіх, мов здуло вітром.
Він обійшов Тетяну довкола і кивнув. Певно його все влаштувало.
— Ну, що, діду, вип’єш?
Тетяна пробурмотіла:
— На роботі не вживаю.
Він простяг:
— Це добре. Он сідай у крісло, буду за всіма правилами загадувати бажання.
Тетяна заледве сіла у вузьке крісло і приготувалася слухати “одкровення”, веселенького чоловіка. Він підійшов і з крехтінням сів їй на коліна. «От кабанчик, важкий. А як дитя мале у казки вірить» — подумала Тетяна і хихикнула.
— Ти що, діду? — з подивом спитав Михайлович.
— Це я готуюся, тебе слухати, хлопчику! – давлячись сміхом, сказала Тетяна. Михайлович притулився до її вуха і прошепотів:
— Хочу знайти своє перше кохання.
Тетяна закашлялася.
— То знайди в інтернеті.
Він важко зітхнув.
— Шукав, але вона змінила певне прізвище.
Тетяна запитала:
— А як її хоч звати?
Він підсунувся на вже стомлених колінах Тетяни.
— Ти розумієш, вона була моїм вчителем. Вела у нас фізкультуру. Її звали Тетяна Олександрівна Опушко.
Таня здригнулася і запитала
— А як тебе звати? Ну по-справжньому?
Він зніяковів.
— Шестаченко Ігор. Тільки нікому не кажи. Я Михайлович і все тут.
Таня придивилася. Справді, був у неї такий учень. Худенький, невисокий, але зухвалий. Вона тоді працювала в іншій школі, одразу після інституту. А їй бац і дали випускний клас. Скільки вона тоді пролила сліз. Це зараз Тетяна загартована. А тоді червоніла від їхніх словечок.
— І що ж ти від неї хочеш? — Запитала вона.
— Побачити, вибачитися, за те що тоді залив їй м’яч клеєм.
Тетяна згадала той випадок. Мало того, що вона з цим м’ячем проходила весь урок, та ще й клей був таким, що вона ледь віддерла, поки руки від м’яча віддирала. Їй так захотілося теленькнути цього бовдура, аж руки засвербіли. Але вона стрималася, пам’ятаючи про гонорар. А Михайлович продовжував.
— Я ж був у неї закоханий, а вона мені все Шестаченко, та Шестаченко. А коли я запросив її на випускному на танець, вона мені відмовила і пішла танцювати із завгоспом.
Тетяна втомлено спитала:
— А від мене ти що хочеш?
Михайлович здивувався:
— Діду, ти недочуваєш? Я ж сказав, що хочу з нею побачитися. Хоча вона, напевно, вже стара і некрасива.
Тут в Тетяні зіграла жіноча гордість. Вона різко схопилася і Михайлович приземлився на підлогу.
— Діду, ти що? Зовсім? — вигукнув чоловік, потираючи свій бік.
Але Тетяну вже понесло.
– Сам, ти Шестаченко старий. Он скільки зайвого наїв, а я якою була, такою і залишилася! – і стягнула бороду.
Михайлович почав хреститися і відповзати від неї.
— Щезни, нмаро!
Тетяна зареготала басом.
— Ну що, Шестаченко, твоє бажання виконане. Це ж я, твоє перше кохання, як ти й казав, Тетяна Олександрівна. Правда вже не Опушко, а Михайлюк.
— Михайлович пискнув, немов маленька дівчинка.
— Хто-небудь! Допоможіть! — і відключився.
Коли всі забігли, побачили таку картину. Жінка з нафарбованими щоками та носом, поливала їх боса холодною водою. Борода та шапка лежали поряд. А жінка ще й примовляла:
– Які ж пішли слабкі чоловіки. Ледь що, одразу відключаються. — і обернулася до здорованів, які стояли з відкритими ротами.
— Чого, стоїмо? Кого чекаємо? Викликайте когось.
Але тут Михайлович розплющив очі і сів. Вода стікала у нього по обличчю.
– Не треба нікого. Все в порядку. Тетяно Олександрівно, а чому ви в костюмі Дід Мороза?
Жінка встала, начепила бороду та шапку.
– А тому що в школі працюють одні жінки, от мені і доводиться виконувати роль діда мороза. А тепер везіть мене назад, бо у мене сьогодні ще дві ялинки. Так, і про компенсацію не забудьте.
Тетяна йшла зі школи. Тримала в руці сумку із документами. Плани на рік, розклад секцій, плани відкритих уроків. Раніше було як, навчив дітей грати, з’їздив на змагання от і всі справи. А зараз треба звітувати про кожен стрибок.
Раптом біля неї зупинився білий Мерседес. Двері відчинилися і з них вийшов Михайлович.
– Дозвольте, вас довезти додому, Тетяно Олександрівно. – попросив він.
Вона підняла брови.
— Ось уже не чекала. Ну, мабуть, я все ж таки не відмовлюся проїхатися на такій крутій машині. Допоможи Шестаченко — і немов королева сіла на м’яке сидіння.
Їхали мовчки. Тетяна бачила, що Шестаченко розгубився і вирішила його підбадьорити.
— А ти не боїшся, що мій чоловік неправильно все зрозуміє і влаштує тобі веселий деньок?
— Та немає в тебе ніякого чоловіка, Тетяно, тепер я все про тебе знаю. Виходь за мене заміж. — і простягнув їй обручку.
Тетяна засміялася.
— А як щодо того, що мені років багато?
Він благально склав руки.
— Вибач мені, я більше так не буду.
Через місяць Тетяна вже грала у пляжний волейбол.
— Шестаченко, я тебе як вчила? Відбивай пальцями, а не долонями. – повторювала жінка.
Стомлений Ігор пробурчав:
— Вчителька, вона і в заміжжі вчителька. — А у відповідь вигукнув — Кохана, може вистачить. Он засмагла як. Пішли вже купатися!
Тетяна кивнула і з розбігу пірнула, вигукнувши:
— Шестаченко, давай наввипередки!
Чоловік похитав головою і стрибнув у воду слідом за нею.
Наталія.
Фото ілюстративне
