Життя в нашій країні вже давно стало нелегким. Точніше, таким воно, здається, було завжди.
От люди й кидаються в крайнощі, щоб жилося краще. Хтось працює одразу на кількох роботах, а хтось їде за кордон, де, кажуть, жити легше, і гроші за роботу платять більші.
Так сталося з однією знайомою мені родиною…
Сім’я Осикових мешкала по сусідству. Люблячий роботящий чоловік, турботлива дружина і двоє діток – Олеся та Світланка.
Олег, шукаючи кращого заробітку, кілька разів змінював місце роботи. Люба працювала вчителькою в одній з місцевих шкіл. Гроші отримувала невеликі, але жити можна було…
Дівчатка підростали, і вимоги росли разом із ними. Олеся пішла в перший клас. Через рік після неї – Світланка. Олег усе змінював роботу, а то й взагалі залишався без зарплати по кілька місяців. От і жили на одну невелику Любину зарплату. Важко було. Навчання вимагало багато коштів. Дівчаток треба було забезпечити всім необхідним. Для своїх донечок Люба та Олег не жаліли нічого і намагалися давати їм все найкраще. Відчуваючи, що в сім’ї проблеми з грошима, дівчатка не вимагали майже нічого.
І от настав час, коли жити так стало неможливо. Вирішили, що Олег поїде на заробітки у Португалію. З терміном його перебування там не визначилися. Домовилися, що він буде економити і надсилати гроші додому. Як назбирають трохи грошей, щоб забезпечити собі й дівчаткам нормальне майбутнє, Олег повернеться.
Навесні Олег поїхав у далеку країну шукати кращого життя. Знайомий, який працював там, допоміг влаштуватися. Спочатку Олег жив разом з ним у двокімнатній квартирі з євроремонтом і працював на плантації. Через певний час трапилася нагода перейти працювати на взуттєву фабрику. Робота важка, але платили краще, ніж в Україні. Незабаром почав сам винаймати однокімнатну квартиру.
Надсилав гроші своїй сім’ї, намагався телефонувати якомога частіше, писав листи. А як траплялася нагода підробити й мав «зайві» кошти, надсилав дружині та донечкам подарунки. Потроху почав Олег «розкручуватися». Кілька разів приїздив улітку, щоб поїхати з сім’єю на море. Люба з дітьми почали забувати про нестачу грошей, здавалося, що вони вже досить назбирали. Люба пропонувала Олегові повертатися додому, але він казав, що якраз намічається непогана робота, що матиме можливість гарно заробити. Необхідність залишитися за кордоном пояснював тим, що дівчата незабаром вступатимуть до вузів, а він, як батько, хоче дати дітям гарну освіту.
Першою вступила до вузу Олеся на факультет іноземних мов, а з часом – і Світлана. Олег почав рідше телефонувати, писати листи взагалі припинив. Раніше передачі надсилав через знайомих, але вже два роки Люба не отримувала майже нічого. Відсутність грошей чоловік пояснював «застоєм на виробництві». Люба вже давно втратила надію на те, що чоловік повернеться, а на її прохання забрати й її в оту Португалію Олег казав, що виникають якісь проблеми з документами.
Любі ставало все важче. Дівчата «pозбеcтилися». Вони навчалися в дорогому вузі, прагнули одягатися найкраще, ходити на дискотеки тощо. А матері по господарству допомагати не хотіла жодна з них. Люба все рідше впізнавала в цих дорослих молодих жінках своїх донечок. Дівчата наче не розуміли, що гроші закінчуються…
Минуло ще два роки, Олег і телефонувати припинив. Люба намагалася зв’язатися з ним через знайомого, який допоміг йому там влаштуватися, але той казав: «Не знаю, не бачив, як зустріну – передам». Олеся успішно закінчила навчання, стала дипломованим перекладачем з кількох іноземних мов. На практику її відправили у Португалію. Грошей, які Люба економила весь цей час, майже не залишилося, а їй треба було зібрати доньку в далеку дорогу. Жінці знову довелося просити родичів про допомогу. Звівши кінці з кінцями, Люба відправила старшу доньку за кордон. Олеся взяла з собою батькову адресу, щоб навідатися до нього, й обіцяла зателефонувати матері й розповісти все, що дізнається про нього.
Цілий тиждень Люба просиділа коло телефону, очікуючи дзвінка. Коли Олеся зателефонувала, то розповіла матері неприємні новини. Виявляється, Олег вже не проживає за старою адресою. З’ясувалося, що він тепер мешкає у власному будинку за містом. Приїхавши і все це побачивши, Олеся була шoкована. Спочатку Олег навіть не впізнав її. Олеся побачила двоє діток – хлопчика і дівчинку – і жінку біля них. Коли ж, нарешті, Олеся сказала батькові, що це вона – його дочка, то й він не знав, що сказати.
Олег пояснив доньці, що вже давно живе з цією жінкою. Не казав їм нічого, бо не хотів розчаровувати. А гроші припинив надсилати, бо з’явилася нова сім’я, діти, яких треба забезпечувати… Спочатку Олеся не вірила почутому, злилася на батька.
Він запропонував їй назавжди залишитися тут, з ним та його новою родиною. Обіцяв допомогти з документами. А також запропонував забрати сюди й Світлану, коли та закінчить університет. Дівчині сподобалася така перспектива і вона, зрадивши свою матір, покинула її.
Світлана закінчила університет й одразу ж вилетіла до батька та сестри. На вмовляння матері навіть не реагувала.
– Що ти можеш мені дати? Я хочу кращого життя, я не хочу собі в чомусь відмовляти. Тут я не матиму всього того, що дасть мені батько там.
Люба залишилася сама. З часом з’явилися проблеми зі здоров’ям, які не могла подолати через свою мізерну зарплатню. З тих пір жодна з її доньок не зателефонувала й нічим не допомогла.
Коли в Люби вперше стався iнсульт, Олеся передала трохи грошей на лiкування (з нею зв’язалися родичі й майже випросили ті гроші). Через 5 років, коли це сталося знову, і коли родичі знову звернулися в Португалію по допомогу, їх навіть слухати не хотіли й кинули слухавку. В той самий день Люба помеpла. Донькам повідомили про cмерть матері, але вони не приїхали…
Роки минали, життя продовжувалося. Поки Олег був живим, всі купалися у розкошах. До речі, коли дівчата виїхали до батька, Люба розлучилася з Олегом, і він одружився вдруге.
В 65 років Олег важко захвоpів, а через рік його не стало. Саме тоді розпочалася кpивава боpотьба за спадок. Олеся та Світлана ніколи ніде не працювали, заміж виходили по двічі-тричі, але постійно розлучалися. Друга Олегова дружина також ніде не працювала. Вона народилася і прожила в Португалії все своє життя, тому мала трохи зв’язків та «корисних» знайомих, які допомогли їй та її дітям отримати більшу частину спадку. Будинок та більша частина грошей відійшли саме їй. А решту – жалюгідний залишок – передали Олесі та Світлані.
Двом дорослим жінкам, яким було вже по 40 років, довелося покинути розкішний батьківський будинок, продати свої іномарки та коштовності. Без грошей, нормального житла і підтримки близьких залишилися вони в чужій країні. Коли гроші закінчилися взагалі, вони виїхали з маленької однокімнатної квартирки, продали все, що можна було продати, і залишилися на вулиці… В таких умовах довго не проживеш, тим більше, якщо звик до розкошів. Через 3 роки обидві пoмеpли у будинку для безпритульних.
Автор – Оксана МЕРЕЖКО
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
