Заміжня дочка прийшла провідати матір. Пили чай, і ніщо не віщувало неприємності. Мирно та тихо.
Телефонний дзвінок. Мама відповіла. Запитала хто? Гучно заговорила: «Валю? Я така рада! Звідки взяла мій номер? Як? Чудеса».
Пошепки донці: «Це Валя, тітка Валя, наші матері – двоюрідні сестри».
На обличчі у доньки жодної реакції.
Мама довго слухала, мабуть, родичка розповідала про своє життя. Вислухала: «Я одна, з чоловіком розлучилася. Донька в мене – Зоряна, вона працює стоматологом».
Простягла слухавку: «Поговори з тіткою Валею». Донька заперечливо похитала головою. Мама наполягала: «Незручно. Поговори, хіба тобі важко»?
Донька підвелася і пішла до іншої кімнати. Мама за нею, у витягнутій руці телефон.
Зоряна закрилася у ванній і почула, як мама сказала: «Вибач, Валюша, у Зоряни щось з горлом. Різко заболіло. Нічого, ще поговорите».
Довго у ванній не висидиш, і Зоряна вийшла, повернулася на своє місце.
Радісне телефонне спілкування тривало. І раптом донька почула: «Звичайно, приїжджайте, усією родиною приїжджайте. Ми будемо раді. Як звати твою доньку? Ніна? Ровесниця Зорянки. Ти зупинишся в мене, а Ніна буде в моєї доньки».
Зоряна насупилась, різко покрутила пальцем біля скроні, пошепки: «Мені вона не потрібна».
Мама вдала, що не побачила. Продовжила: «Не хвилюйся, ми ж свої, рідні. Зорянка тобі усі зуби вилікує. Поживете у нас місяць, за цей час і впорається. Навіщо вдвох? Внучку свою з собою беріть, місто покажемо, у нас є чудовий ляльковий театр. Треба ж дитині розважатися».
Закінчилась розмова. У Зоряни обличчя люте: «Сама кашу заварила, сама й розбирайся. Бачити їх не хочу, зуби лікувати не буду. Не забувай, що я у приватній клініці працюю».
Мама знову про родинні зв’язки.
Зоряна різко встала: «Зроду не бачила ні її матір, ні цю Валентину, а про доньку та онуку щойно дізналася. Не гнівайся, але ні».
Ситуація розпалювалася. Мама вимагала від доньки гостинності. Та відмовлялася: «Приведеш до мене, двері не відчиню – одразу попереджаю. І дочку її не впущу. Чоловік сердитиметься, бо в квартирі стороння людина. І я не теж не хочу».
Мама майже плакала: «Звідки така байдужість? Треба бути доброю, рідні допомагати. Поважати людей треба».
Зоряна насилу стримувалась: «Треба ж, стільки років минуло, і раптом ми знадобилися. Де ж раніше була? Схаменись! Не знала їх, не хочу знати. Ясно тобі пояснила? Сама зустрічатимеш».
Мовчали обидві. Мама: Що тепер робити? Я ж запросила. Не відмовити ж».
Зоряна сказала, що треба було думати головою. Хоча б порадитись.
Так виникла образа. Попрощалися сухо.
Прийшла Зоряна додому, зателефонувала до начальства: «Можна з третього квітня у відпустку? Маю надзвичайну сімейну ситуацію. Дякую, дуже вдячна».
Чоловікові: «Вітя, проси відпустку. Поїдемо кудись, бо мама половину родини до нас приведе. Якщо не сховаємось, сварка неминуча».
Справа за сином-шестикласником. Але й із цим впоралися. Взяли завдання, щоби самостійно займатися.
Мама зателефонувала: “Завтра тітка Валя приїжджає”.
Донька сказала: «Щасливо зустріти гостей. Ми всією сім’єю їдемо геть. В нас відпустка».
І не шкода матері: сама винна – покликала гостей. Хай мається.
По суті, так виходить: кожна з них по-своєму права. Так? Половина наполовину. Але більшість, здається, буде на боці доньки.
