“Радість” материнства моя мама вирішила згадати у 47 років. Вона саме із заробітків повернулась зі своїм кавалером, от і вирішили сім’ю створити. Я у неї з’явилась рано дуже, то мені нині тридцять. Виходить, що “сестричка моя буде молодшою від дітей моїх на добрий десяток років. А мама ще й приходить до мене зі щасливою такою посмішкою. Прохання у неї до мене “малесеньке” є. Вислухала я її, а що відповісти й не знаю.

Маминому кавалеру уже під сімдесят. Чоловік він статний, гарний, підтягнутий, я його давно знаю, адже усі ці роки вони з мамою жили разом в Мілані – доглядали пару літніх італійців. Валентин Семенович своїх дітей не має, то мене завжди “донечкою” називав. Він і за тата мені на весіллі був, разом вони з мамою і квартиру нам придбати допомогли і мене з чоловіком вивчили. Ну а як інакше? Для чого вони тоді за кордоном сиділи?

Приїхали вони оце в вересні щасливі і дуже задоволені. Повідомили нам новину і явно ж очікували від нас поздоровлень, але ні я ні чоловік від несподіванки і слова мовити не могли. Добре, що діти мої поруч бігали і обстановку розрядили, бо я не мала що казати хорошого. Більше було до них обох запитань, а не вітань.

Подались вони знову в Італію. Я з мамою про стан її за ці місяці якось жодного разу і не говорила. Вона мовчала, то й я ту тему не підіймала. Чомусь думала, що могло щось трапитись, бо нічого від них обох не чула.

А це мама телефонує і як ні в чому не бувало каже:

— Доню, ми знайшли місце для двох дуже хороше. Мені термін уже ось, ось. Подумали ми, порадились. Ти ж мене виручиш, правда? Я думаю, що приїду в Україну побуду місяць, доки сестричка твоя на світ не з’явиться, а потім знову в Італію поїду. Попрацюю місяці зо три і знову приїду до малої.

Знаєте, я все чула але щоб таке? У мене тоді питання трішки наївне виникло, зараз смішно і згадати:

— А немовлятко з ким залишиш? То ж відповідальність яка, мамо. Вже няню знайшла?

А вона мені відповідає, що я й буду за сестричкою наглядати. Ще й попросила не хвилюватись, мовляв то буде тільки перший час, доки вони на новому місці не адаптуються, бо їх найняли аж у гори в маленьке село. Ну куди туди з немовлям? А тут у мене все під рукою.

— Та й онучки у мене дорослі, вже тобі зможуть допомагати. Не хвилюйся, то ну на пів року максимум.

У мене дар мови відняло. Сиділа і хлопала очима не в силах і слова мовити. Тобто, вони там усе вже вирішили, навіть у мене не запитавши. Та й я не одна, у мене чоловік є. То ж не ляльку притримати пів року доки господиня не повернеться, тут увесь дім з ніг на голову ставити.

Тепер як? З роботи мені звільнятись, бо мама таке собі надумала? Та й про що узагалі двоє людей дорослих думали, на що розраховували? Я розумію – чудо таке і для неї і для нього. Але усім чюдесам час свій. Чому я повинна тепер життя своє змінювати докорінно? Та й відповідальність яка величезна.

І все добре, а що тепер робити? Три дні минуло, мамі треба щось сказати, а я й досі чоловіку нічого не розказала, бо й язик таке мовити не повертається.

22,02,2023

Головна картинка ілюстративна.