Раніше я того всього і не помічала, якось. Ну прийшла на гостину, побула кілька годин і додому. Однак, вже як почали мене кликати у дім доньки, аби я з онукою няньчилась, так я й прозріла. Тому, як тільки донька повернулась із відпустки я одразу взялась до справи.
Майже десять років тому моя донька вийшла заміж. Їй тоді ледь вісімнадцять виповнилось і мені отой шлюб геть був не до вподоби.
Ні, кавалера вона знайшла хорошого. Просто, куди? Ще рано, не вчена, світу білого не бачила, а вже під вінець? Багато я з нею тоді розмовляла, от тільки толку з того ніякого. Маруся бачила майбутнє тільки в обіймах свого Генадія і все тут.
Ну добре, хоч свати люди хороші. Скинулись ми з ними на перший внесок і придбали молодим житло. Обумовлено було, що виплачувати внески молоді мусять, але так склалось, що вже десятий рік я все те тягну.
Добре, що доня моя таки вивчилась і не на ринку торгувала, мала не погану посаду і заробіток. Зять також працював і заробляв, але грошей ті й не бачили, адже квартира була порожня і мусили придбати все від люстри, до виделки.
Нажаль, батьки мого зятя допомагати не могли. Там занедужала сваха і ще син із зарплатні велику частину віддавав на те, аби мамі стало ліпше.
От так десять років і минуло, аж доки не прийшли до мене молоді і не сказали, що от я скоро стану бабусею. Доня така бліда була, так їй зле чи не з першого ж дня стало, що про роботу вона майже одразу ж і забула.
Коли онука з’явилась доня моя часто просила посидіти з малою. Вони швидко зрозуміли, що бабуся справляється, тож залишали на мене дитину ледь не щоденно.
Знаєте, я ж до того якось і не помічала усіх нюансів у квартири доньки. Коли я там була? Та й то як приходила, годинку посиджу і додому.
А тут, уже коли з дитиною малою разом у тій квартирі, раптом зрозуміла, яке ж усе запущене. Крани течуть, гаряча вода є але не завжди і вмикати треба правильно, бо ж бойлер потребує ремонту, але якось там пристосувались.
Лінолеум місцями протерся, про ламінат і говорити нічого, бо ходиш і під ноги дивись, аби не полетіти. Карнизи і ті тримались на сірниках і пластиліні.
Зять, здається і помічав усього того. Відпало, то що ж, така в нього доля. Не тримається як треба? Звикнем акуратно користуватись. Шпалери відклеїлись місцями, то скотч врятує, або хай так буде я його не чіпаю, а воно мене.
Я не могла на те все дивитись спокійно. Якщо зятю все нормально, то мені не дуже. Після десяти днів, які я провела із онукою у тих умовах, доки молоді на відпочинку були, в мені не було ні найменшого розуміння, як тут безпечно може рости моя онучка мала.
Тож, як тільки приїхали вони із відпустки, я одразу закупила матеріали, найняла бригаду і забрала онуку до себе на два тижні:
— Доки не зробите нормального житла, ми з Полінкою у ту квартиру не повернемось. – сказала тоді категорично.
Звісно, обоє були невдоволені, мовляв я влізла без попередження не підготувала їх, але ж мені на їх слова було пусто. Дитина повинна рости у нормальних умовах. Крапка. А борги мої? Ну нічого, поверну, аби здоров’я.
І що ви думаєте? Зі мною тепер ні донька, ні зять не розмовляють. Доня вийшла на роботу, з онукою як не няня то старенька сусідка сидить.
— Ти надто багато на себе узяла, мамо. – сказала мені моя дитина, – Почала розпоряджатись у нашому домі, мов у себе. Потрібно було порадитись хоча б.
Ага, у їхньому домі! Я майже всю суму на перший внесок дала, я оплачую щомісячні внески, я ремонт зробила, а дім їхній? Я влізла?
Найприкріше, що на ювілей до мене ніхто так і не прийшов. Були рідні, були колеги, а донька із зятем не з’явились – ображені дуже.
Одне тішить – онука повзає, а в квартирі порядок і не потрібно перейматись, що щось зачепить.
Ну от поясніть мені, хіба я не вірно зробила? Мусила осторонь триматись?
Головна картинка ілюстративна.
