fbpx
Історії з життя
Рано-вранці дівчина, схопивши свою легеньку торбинку, попрощалася з усіма й попрямувала до виходу. У проході Світлана зупинилася і, дивлячись на Миколу, ще раз усміхнулася. Тільки цього разу, здається, в ній було трохи менше радості, а більше розгубленості.

В юності Микола частенько закохувався. Але щоб ось так…

Він зайшов у купейний вагон, привітався, кинув рюкзака на верхню полицю й замовив чай. На мить заплющив очі й ніби знову поринув у той дивний ранковий сон.

За матеріалами – Гліф.

…Снився йому степовий пейзаж. І він серед того степу лежить горілиць. Терпкий запах перепаленого на сонці полину роз’їдав йому ніздрі. Пахло скошеним сіном, а навколо стрекотали коники. До річки у вінку з польових квітів спускалася красива білявка. Хто вона? Таких дівчат у їхньому селі точно немає…

Попутники вже, здається, перезнайомилися. Але ж ні – ще одне місце було вільним. Буквально за секунди до відправлення потяга зайшла Вона. Струнка білявка з легенькою торбинкою через плече із дзвінким голосом внесла легкість і чудовий настрій.

– Ой, мало не спізнилася, – на одному подиху мовила дівчина. – Світлана, – відрекомендувалася.

Дівчина дістала з торбинки товстелезну книжку й почала читати. Микола на мить онімів. Так! Саме подібну до неї він бачив сьогодні в ранковому сні. Він, мов шкодливий кіт, крадькома розглядав попутницю. Миколі сподобалося все: і вираз обличчя, і струнка фігура, і доволі простенький, у міленьку квіточку, сарафан, і відкриті, засмаглі, мов шоколад, плечі. А ще – усмішка й губи. Навіть коли читала книжку, певно, якийсь роман, вона світилася в усмішці. Микола встиг почути, як Світлана розповідала сусідці, що навчається в педагогічному, а на канікули їде до тітки в село на декілька днів.

…Сонце спускалося за обрій, сутінки, як це буває на півдні, дуже скоро згущувалися, а в Миколчиному серці оселився солодкий щем від того, що потяг наближається до станції, де живе її тітка. Хлопець усе не наважувався спуститися з верхньої полиці й заговорити до дівчини.

…Усю коротку літню ніч вони проговорили мов на одному диханні, на одній ноті. Створювалося враження, що давно знайомі, а це просто випадково зустрілися і їхали в одному напрямку.

Рано-вранці дівчина, схопивши свою легеньку торбинку, попрощалася з усіма й попрямувала до виходу. У проході Світлана зупинилася і, дивлячись на Миколу, ще раз усміхнулася. Тільки цього разу, здається, в ній було трохи менше радості, а більше розгубленості.

Раптом з верхньої полиці зістрибнув, ніби упав, грузин. Очі його палали, волосся стирчало врізнобіч.

– Дорогой, виході! – гукнув він до розгубленого Миколи. – Любіт тєбя дєвушка, любіт. Всю ночь любовался вамі. Вам вмєстє надо бить. Ви создани друг для друга!

Від несподіванки Микола пробелькотів, що й речей ще не зібрав. Обличчя грузина засмутилося. Він важко зітхнув.

…Я дивилася у вікно. На пероні побачила Світлану. Вона легенько помахала рукою. Перон повільно пропливав за вікном вагона. Поїзд стукотів колесами, набираючи швидкість. Пероном з рюкзаком за плечима біг Микола.

Автор – Людмила ЧЕЧЕЛЬ.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook