Її повне ім’я — Любомира. Та в селі її звуть по-простому: Любка. І лише він вимовляє якось особливо: Любомир-р-русю…
Вона пахне ромашками і різнотрав’ям. Ніжна й тендітна. Любить тишу, захід сонця над річкою, трав’яний чай із липовим медом. А ще вона вірить, що світ переповнений дивовижними таємницями і всі вони ще попереду, чекають на неї…
Безтурботна юність, мов казковий сон тривожного світанку: не вхопиш, не наздоженеш. Бо дні довгі, а роки короткі… Та Любомира про це ще не знає. Вона щаслива… Здається, ніби час зупинився. Кришталево дзвенить повітря. Переливається вечірнє сонце у віттях дерев. Біжить собі дівча у новій біленькій сукні. Неповторна мить. Вічна.
Польова стежина веде її до нього. А ось і він — високий, плечистий, сильний. Чекає на неї. Усміхається.
— Ти все ще любиш мене? — запитує щоразу, тримаючи її за руки.
А вона завжди сміється у відповідь — весело, заливисто. А потім замовкає і схвильовано дивиться на нього.
Їй подобається, як він усміхається, як дивується. Кожне його слово, кожен порух відповідає її думкам і бажанням.
— Дивись, хмара на кошеня схожа… — знову він прочитує її думки. — А ходімо степом осені назустріч, бачиш, який вона килим розстелила… Ще кілька днів без дощу — і його не буде…
Теплий вітерець лоскоче плечі. Їй радісно. Вони ідуть, міцно взявшись за руки. Тепер не існує більше нічого й нікого, крім них, осені і степу.
Раптом Любомира зупиняється і застигає — відкриває для себе якусь нову істину. Все просто — велика любов виростає з малого: ніжного погляду, доброго слова, польової квітки, випадкового дотику.
Вона ще багато чого не знає. І що завтра зранку все може бути по-іншому. І що часто в житті те, чого чекаєш, лишається в минулому. І що цей осінній степ згадуватиме все своє життя…
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Юлія СУЛИК..
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
