Мені так і хочеться спитати: а де ви всі були п’ять років тому, а тепер цими роками мене аргументуєте назад собі ярмо на шию одягнути. А аргумент який важливий надумали – я собі й досі чоловіка не знайшла. Все, несіть мене вперед ногами, бо як я далі маю жити.
Так, ви не помилилися, як тільки став мій колишній чоловік на порозі, сумно кліпаючи очима та ногою посуваючи сумку в мою квартиру, як тут же всі мої близькі люди ( напевно, я думала, що вони мені близькі) кинулися мене переконувати, що треба чоловіка назад впустити в моє життя, бо він мені милість родить.
– Ти дивися скільки ти років сама, рахуй вже п’ять ніхто на тебе не лакомиться, а тобі вже п’ятдесят три роки!, – це перша скрипка, мама, – Старість швидко приходить повір мені, а там вже й не пригадаєш чи газ виключила, а ти про такі речі думаєш.
– Ти дивися, бо Матвій чоловік видний, він тебе й тоді жалів, що тебе заміж взяв і тепер змилосердився та вернувся. Думаєш, при його посаді та зарплаті у нього мало варіантів? Ні, але він про тебе згадав, що ти без нього пропадаєш, бо хто ж тебе таку захоче?Думай!, – це друга скрипка, свекруха.
А далі хор з подруг, які чи не в один голос казали, що, подумаєш, погуляв трохи, головне ж, що вернувся!
– Хто не помиляється? А ти ж сама стільки років, ні роману людського, ні побачення, сама ж казала, що якби не ми, то ти б і в театр не ходила.
Діти теж раділи, що тато буде і буде знову повна родина.
– Мамо, ти ж зрозумій, у нас свої родини, ми їх маємо забезпечувати, а скільки там у тебе пенсії буде? А дві пенсії краще, ніж одна, тим більше, тато завжди більше отримував.
Від дітей було чути таке найважче. Так, Матвій більше отримував, але хто про них зранку до ночі турбувався? Хто чергував біля них щоночі, коли хворіли, хто запаковував їм подарунки, згідно з листом, хто купував їм одяг і вже аж око сіпалося, що я те не хочу, а це не буду.
Про маму мою, що говорити, сама ж так життя прожила з батьком, який їй доброго слова не казав, але ж була повна сім’я.
І як вони всі не розуміють, що я не шукала всі ці роки чоловіка, бо мені було добре одній? Не розуміють, що так по мені Матвій пройшовся, що вже ні на кого не хочеться й секунди витратити.
– Вона молода, їй тридцять, а ти вже все, заради чого я маю з тобою жити, бо ти мені борщ вариш? Тьху!
А в мене тоді перед очима пронеслися наші роки, чого саме я ті борщі готувала, а ця, молода, буде з ресторану харчуватися, бо ж уже чоловік при горашах та при посаді. А тоді у нього не було нічого, але я старалася аби було смачно, аби він мене просив сам:
– Надійко, так твого борщику захотів! Звариш?
І був борщик на м’ясі, а далі з того м’яса я ще частину давала в картоплю з смаженою цибулею і вареники ліпила, щоб всім було смачно, щоб всі мої рідні наїлися.
Чи я не мила посуд в холодній воді, що тепер мені руки пов’яли, чи сама все не чистила, аби було їм комфортно, а тепер ці руки, то мій мінус.
Хіба я вдосталь їла чи вдосталь спала за ці роки, щоб моя краса збереглася?
Нічого собі. А все їм і ще й я сама собі винувата.
Та я за ці п’ять років без чоловіка більше мала радісних днів, як з ним, а тепер це все назад вертати, бо він прийшов?
А ще ж питання – куди прийшов? В ту квартиру, за яку мені стільки по судах тягав, адже як це йому лише машина дістанеться, йому ще й пів квартир треба.
– Дай людям пожити, – казав мені, – не думав, що ти така дріб’язкова, що будеш мені палиці в колеса ставити. Як добре, що я не буду більше тебе ніколи бачити.
Отак він стирав все моє життя, а тепер впустити?
Я прошу в Бога лиш про одне – не піддатися цьому шквалу співчуття до людини, яка на нього не заслуговує.
Чому до мене не було цього співчуття, а таке з присмаком:
– Сама винна, за чоловіка треба боротися.
Така була підтримка, а тепер знову, я буду винна, що зустріну старість на самоті. Та у мене на те є кіт, як вже на те пішло. І скажіть, хіба я чиню не правильно?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
