Де мої вісімнадцять… Я б тоді точно маму послухала, а не повторювала як папуга:
– Я його кохаю, він таки гарний!
А мама вже тоді бачила все наперед, мов провидиця, та хіба мене можна було перерадити?
Це тепер я вже розумію, що женися він на нашій родині, а не на мені. В ті часи визначальними були не статки, а зв’язки, а у мого тата, директора заводу, їх було достатньо.
Спочатку мій Степан працював бригадиром, далі вирішив стати депутатом і мій батько йому в усьому допомагав.
Навіть розпад союзу не позначився на нас сильно, навпаки, Степан вибрав правильну партію і почав бавитися в великого патріота та роздавав бабусям подарунки.
Отак його й вибрали в обласну раду, а там він вже міцно осів і всі ці роки владарював.
Я ж тим часом десь через років п’ять скинула рожеві окуляри та зрозуміла, що єдине моє щастя – це діти. Їх у нас було двоє.
Ми вибудували великий будинок, обвели його високим парканом, накупили машин і жили горя не знаючи.
Правда, це все було записано на моїх батьків, бо Степанові швидко відійшли у засвіти, так і не побачивши кар’єрного злету сина.
Видали ми заміж дітей, так само купили їм квартири та машини.
Особисто я чекала, коли з’являться онуки аби їм дарувати тепло свого серця, бо з чоловіком ми давно лише ввічливо віталися.
Але дочекалася я іншого.
Раптово на порозі виросла Степанова секретарка Зоя, жінка років тридцяти, не більше. Вродлива і мені здавалася приємна:
– Степан Васильович забув якісь документи, – спитала я її.
– Ні, я хочу з вами серйозно поговорити, – сказала вона, – Справа в тому, що вже кілька років ми з Степаном … разом. Знаєте, він чекав, коли діти вийдуть заміж аби не було якихось непорозумінь, а потім він мав від вас піти. Але ж ви чомусь вперлися і його не відпускаєте. Навіщо вам чоловік, який вас більше не любить?
Ай справді, задумалася я, навіщо мені такий чоловік?
Чи не вперше за шістдесят років задала собі це запитання і просто не могла знайти відповіді.
– Ви праві, Зоє, – сказала я таким спокійним голосом, що й сама не сподівалася, – Не потрібен… То ж давайте підемо і складемо його речі, щоб він міг з вами жити в щасті і радості.
– Як речі?, – не на жарт розхвилювалася Зоя, – Степан казав, що ми будемо жити в цьому будинку, як тільки діти одружаться і роз’їдуться…
– Ага… А ще чим ви маєте з усього цього володіти?, – так само спокійно питаю я.
– Ну… Він казав, що ви будете жити в квартирі, яку він вам купить, а ми будемо жити тут, бо ж це все – його праця і він не збирається це залишати…
– Все вірно, Зоє, все вірно, його праця. Аякже… Я й забула… Що ж робити?, – питаю її.
– Давайте я вам допоможу скласти ваші речі, – запопадливо каже Зоя.
– Ой, пам’ять моя дірява, вік вже мене підводить, – кажу я.
– Та нічого, ще ви не погано виглядаєте. То йдемо ваші речі збирати, – так само з надією каже Зоя.
– Та, ні, йдемо збирати Степанові.
– Але ж ви самі сказали, що це все його!, – урвався терпець жінки.
– Так, це все його, але записане на моїх батьків, – сміючись сказала я і просто підскоком, що дивно на мій вік і комплектацію, пішла збирати речі Степана.
Зоя так і стояла з роззявленим ротом, коли через кілька хвилин не заїхав на подвір’я Степан. Той одразу зрозумів, що курс партії змінився, бо ж він політик зі стажем, та побіг мене перепрошувати і запевняти, що він цінує лише мене, а це таке собі, непорозуміння.
Я дивилася в його щирі очі і таке ж щире розкаяння, і аж просльозилася…
– Степане, йди по-доброму, бо інакше кілька дзвінків у пресу і ти не матимеш не лише майна, але й посади.
Що ж, виявляється, життя й в шістдесят тільки починається!
Фото Ярослава Романюка.
