fbpx
Історії з життя
Раз на два тижні життя Марії знову наповнювалося сенсом, вона прокидалася і ставала біля плити: наваристий борщ з яловичої грудинки з кісточкою, олів’є з декількома видами м’яса, смажена курка – як на власне весілля частування. Потім змивала з себе запах кухні, фарбувала губи помадою, якій виповнилося десять зим, сортувала їжу по банках і їхала в місто, до синочків. Перла на собі немислимої величини сумку не відчуваючи ваги, головне не розбити, довезти в цілості

У Машеньки все було, як належить споконвіку: з гордою невинністю і білою фатою вийшла заміж у дев’ятнадцять, за сусіда, відгулявши весілля з невідомими далекими родичами, в борг – все як у людей.

Вперше стала матір’ю синочка в двадцять, вдруге в двадцять два, і остаточно загрузла в материнстві і турботах про чоловіка-годувальника.

Свого житла, звісно, не було і вони на довгі роки оселилися у двокімнатній квартирі у чоловікових батьків-давно озлобленого один на одного подружжя. Сперечалася зі свекрухою, сльози лила в кулак, скаржилася ночами чоловікові. А куди діватися? Терпіла.

До тридцяти років Марія впевнено жила чужими життями: їй нічого було не треба, аби дітки взуті-одягнуті-нагодовані. Ну, і чоловік «з голочки» – він же працює, люди повинні знати, що вона чудова дружина і господиня.

На себе витрачала тільки в разі потреби: чоботи продірявилися, куртка порвалася, джинси протерлися. Жінка-невидимка.

Ну, а до сорока остаточно перетворилася в тітку: зробила «модельну»  зачіску в економ – перукарні у дворі за сто гривень і влилася в незліченний натовп безвікових жіночок; чи то сорок, чи то шістдесят.

Втім, інформація про Мар’янині роки могла когось зацікавити тільки в разі впізнання, ну ви зрозуміли, що я маю на увазі.

Взагалі, така стрижка – точка неповернення.

Ті, хто її одного разу зробить, з нею і відходять у засвіти, автоматично трохи збризнувши лаком перед зануренням, для фіксації.

Маленька голова, втиснена в безформну постать без шиї, об’ємні квітчасті ганчірки для прикриття і заклопотано-докірливий погляд. Типовий портрет непотрібної жінки, що поклала на вівтар свою долю заради сім’ї.

Діти виросли і поїхали вчитися, прилаштувала їх в інше місто, в інститут. Маша знову лила сльози ночами, намагаючись не турбувати чоловіка.

Здебільшого від нічого робити, вона зовсім не знала чим зайнятися. На одного чоловіка, виявляється, витрачалося не так багато ресурсів. Свекри постаріли, нездужали, але і вони ганяли її недостатньо для відчуття потрібності.

Незабаром і зовсім не стало їх, один за іншим, клянучи спільно прожиті роки.

Здавалося б, ось, починай жити: і квартира, тепер осиротіла, здавалася гігантською, і одна з чоловіком – роби що хочеш.

А робити нічого і не хотілося. Не вміла.

Чоловік ледь вимовляв кілька фраз за день, приходив з роботи, їв, лягав.

– Привіт як справи?

– Привіт нормально.

Марія зустрічала, накривала, прибирала зі столу, мила посуд, сідала і дивилася в одну точку.

Раз на два тижні життя знову наповнювалося сенсом, вона прокидалася і ставала біля плити: наваристий борщ з яловичої грудинки з кісточкою, олів’є з декількома видами м’яса, смажена курка – як на власне весілля частування. Потім змивала з себе запах кухні, фарбувала губи помадою, якій виповнилося десять зим, сортувала їжу по банках і їхала в місто, до синочків. Перла на собі немислимої величини сумку не відчуваючи ваги, головне не розбити, довезти в цілості.

Приїжджаючи в гуртожиток, поправляла перед входом кущ волосся на голові, облизувала губи, нервуючи, йшла в кімнату до дітей. Сини були раді їжі. Приймали банки, дбайливо закутані в ганчірочки, виставляли на стіл, відкривали і жадібно чавкали. Марія розчулено дивилася на улюблених хлопчиків і не було в цей момент людини на світі щасливішої.

— Як справи, синочки?

—  Нормально, мам.

Засовуючи домашню їжу в рот, відповідали пацани:

—   Як навчання? Друзів повно?

—  Так нормально все, мам.

—  А може і наречених собі підшукали? Зніяковіло регочучи, питала Марія.

— Та все нормаально, мам.

Наситившись, юнаки чекали, щоб матір вже йшла, а Марія чекала одкровень. Так і сиділи хвилин п’ятнадцять, в тиші.

— Що ж, все добре у вас, я поїду, а то скоро стемніє, батько буде хвилюватися.

Марія чекала, що її зупинять, запитають як вона сама, навмисне повільно збиралася. Але ніхто не ворушився. Чекали, поки звалить.

Вона цілувала мляво підставлені щоки дітей, яким присвятила дні і ночі, понуро їхала додому.

Іноді плакала в електричці від жалю до себе.

Життя без змісту, місія виконана.

Йшли останні тижні грудня, пролунав дзвінок по міському.

— Вибачте, а Марія Поліщук тут ще живе?

— Так це я.

— Машко, привіт. Це Андрій, однокласник твій.

— Ой, привіт, Андрюшо.

Машу раз в п’ять років запрошували на зустрічі однокласників, саме Андрій, єдиний хлопець з яким вона дружила в школі.

Але Марія ніколи не ходила: то діти дрібненькі, то садок, то школа, то діти нездужають, то батьки, то іспити, то готування, то прання.

А тут зважилася:

— Я прийду.

Записала адресу, попередила байдужого чоловіка, а він прогнозовано промовчав у відповідь.

Дістала свою єдину сукню десятирічної давнини, як помаду, (а що, вона класична, на всі часи), залакувала волосся, підвела губи.

Зайшовши в кафе, почала метушитися по ресторані в пошуку сорокарічної старечої компанії. Ні-ко-го.
Якісь діти, молоді люди, красиві жінки, чоловіки в джинсах, галасливі молодики.

Підійшла до адміністратора, а дівчина у відповідь люб’язно повела її до столика.

Марія радісно слідувала – вона нічого не переплутала, а то вже вирішила, що зовсім здичавіла.

Підійшовши до компанії яскравих дівчат з довгим волоссям в ошатних сукнях, як в телевізорі, і усміхнених чоловіків, Марія ошелешено застигла.

Квітучі герої серіалів.

Люди дивилися на Марію, поки один з них, той самий Андрій, не сказав:

— Машко, ти?

Всі заохали, розчистили місце, посадили, налили, поклали в тарілку їжі. Жінка відмовлялася — хто буде платити? Її заспокоїли, але розслабитися не вдавалося. Відчуття було, що Марія потрапила в інший світ.

Однокласники розповідали про далекі подорожі, історії кар’єри, тільки недавно народжених дітей, видані книги, спортивні досягнення, нові машини.

Маша вперше збентежилася через стару сукню, недолугу зачіску, відсутність манікюру, а головне – вона не знала що сказати.

Ледве висидівши годину з колишніми школярами, і пославшись на термінові справи, Марія бігла додому, приголомшена відкриттям.

Вдома зустріла дзвінка порожнеча.

Вона вирішила звичним способом зняти хвилювання і почала розбирати полички на кухні – там давно був безлад.

Витягла колби, склянки, низку банок і почала протирати пил.

Єдина думка не давала їй спокою: коли вона на перетворилася на жінку, в якій не було життя?.

Автор: Kateryna Bal’zamova.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page